Не повертайся спиною до звіра

– Це не Путiн. Менi треба написати коментар.

– До чого, до цiеi балаканини?

– Взагалi. І з економiки теж, – кинув Женя не озираючись.

Сонце ще тiльки хилилося до полудня, й Миколi Петровичу спочивати було зарано. Дiд нiколи не лягав удень, зате рiвно о шостiй вечора був уже в лiжку i й не прокидався до ранку. Харчувався вiн за своiм розпорядком i не вживав алкоголю. На сьогоднi Лось запланував вiдвiдини сусiда, свого товариша по квартальному комiтету, а по тому збирався поринути в улюблену польську поезiю.

Можна було б, певна рiч, крiм усього, ще й понишпорити в iнтернетi, але онук завжди його випереджав.

Дiд Микола давно розмiняв восьмий десяток. Ранiше, коли в Женi ще не було комп’ютера, старий друкував його газетнi матерiали на машинцi. Сам був замолоду журналiстом. Проте все життя пропрацював iнженером-конструктором. Може, це йому й допомогло оцiнити кiбернетику. Вiн завжди вважав, що за нею велике майбутне. І ось тепер пересвiдчився в цьому.

Тепер усе було по-iншому.

Євген уособлював це «iнше». Щоранку хлопець електричкою на заняття до Нацiонального унiверситету, де вчився на журналiста. Третiй рiк дiд iз онуком парубкували тут удвох, бо дружину Микола Лось давно поховав. Цьому парубiйку були притаманнi всi вади молодостi. Такi як, скажiмо, вiра у власне безсмертя i переконанiсть у тому, що весь свiт створений для нього. Нiчого, цей недолiк швидко минае.

Дiд дiстав iз шафи прапор i почвалав до ворiт.

Кинув погляд на криницю згадав, що води наносили небагато, але хай – до завтра вистачить.

На ганку замаячила худорлява Євгенова постать.

– Ти це куди, ще й у вихiдному костюмi?

– Шеф дзвонив. Треба iхати на прес-конференцiю.

– Так тебе ж iще до штату не ввели! І яка прес-конференцiя? Свято ж завтра, мае бути скорочений робочий день. Совiстi нема у вашого редактора!..

– Ну не вiдмовлятися ж. Просив виручити. Хтось там у них захворiв… Бувай, дiду!

Грюкнула хвiртка.

Рекс неохоче гавкнув про всяк випадок, не вистромляючись iз буди, й неначе у вiдповiдь йому гепнулася об цементовану дорiжку перестигла груша.

II

Редактор, певно, i сам вранцi ще не знав про конференцiю. Можливо, бажання зустрiтися з журналiстами виникло у прем’ера спонтанно. Це було на нього схоже. Пасiчник, як називали його в редакцii газети, наблизив до себе пресу i телебачення ще за часiв свого головування у Нацбанку.