Не повертайся спиною до звіра

Ми спiваемо в людних мiсцях для того, щоб серце гординi, бо це, ти знаеш, смертний грiх…

Артем помовчав i стиха додав:

– Павло Бортник вважае, що дев’ятнадцяте i двадцяте сторiччя не виспiванi. Я думу написав…

– Про що?

– Про Чорнобиль.

Настя гмикнула i знову втупилась у вiкно. На поля вздовж полотна вже впала нiч. Жодноi зiрки не проблискувало у грузькiй бруднуватiй чорнотi, лише вдалинi мерехтiли вогники якогось полустанку.

– Знаеш, – i далi сповiдувався юнак, – я довго був нiби на роздорiжжi. Хто зна, ким ти станеш: може, iсториком або мистецтвознавцем? Це був момент захоплення старовиною.

Коли я зробив свою першу бандуру, Павло написав на нiй: «Нехай шашiль неслави не з’iсть ii на стiнi». Я вiдчув, що мушу будь-що продовжувати цю роботу. Але менi далеко до тих, хто нинi зi сцени грае на старосвiтськiй бандурi. Я ж обрав полiтех. Точнiше, його менi обрали батьки.

– Чому тебе звуть Нiндзя? – запитала дiвчина, мовби не чула цiеi сповiдi, й глянула на Артема впритул.

– Та це жартома. У нас усi мають якiсь прiзвиська.

– Навiщо?

– Так було заведено задовго до мене. Я прийняв цей порядок.

– Запорiзька Сiч була своерiдним вiйськово-чернечим орденом – це ви за аналогiею з нею, так? Ось Бортник – старий парубок, i ви його наслiдуете.

Артем розсмiявся.

– Це тiльки збiг. А втiм, я й не думав про таке. Справдi… У нас майже всi хлопцi неодруженi.

– Кобзарi мали таемну «лебiйську» мову, пiснi, танець, який був i магiчним, i бойовим мистецтвом… – Настя спробувала викласти все досi прочитане на цю тему.

– Та годi тобi! Ми тебе нiби налякали, чи що… А звiдки ти все це знаеш?

– Я з Таврiйських степiв, так само, як i Василина. У нас гарний шкiльний музей, а я в ньому була за екскурсовода.

– То ти – розвiдниця! – розсмiявся Артем.

– Нi, я не налякана й не розвiдниця. Я приiздила запросити пана Павла, щоб зi своiми товаришами заграв перед викладачами й студентами консерваторii, а вiн вiдмовився…

– Запишався, – пожартував Артем, але нiби зважив подумки й нарештi сказав те, про що мовчав ранiше: – У нього складний перiод.

Знала б ти, як вiн страждае! Закоханий у Наталi. Їi батьки – украiнцi, пiдтримують зв’язки з батькiвщиною через дiаспору. Ця жiнка дуже хоче, щоб вiн перебрався до неi в Париж.

– То в чiм же рiч?

– У чiм-чiм! У нього ж мiсiя! Його мiсце – тут.

– Тобто…Боже мiй, цей Бортник вважае себе святим!

– Може, вiн i справдi святий. А що подвижник – то поза сумнiвом. Серце в нього болить за Украiну.