Невольник

А може, й сам на небесi

Смiешся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править ми?ром! Бо дивись,

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядае

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собi купають

Зеленi вiти… Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться, у тiм раi!

Звичайне, радость та хвала!

Тобi, единому, святому,

За дивнii твоi дiла?

Отим-бо й ба! Хвали нiкому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Нi, нi, нiчого

Нема святого на землi…

Менi здаеться, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

    [Перша половина 1850,

    Оренбург]

* * *

Бувае, в неволi iнодi згадаю

Свое стародавне, шукаю, шукаю,

Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

Що й я таки Бога колись-то хвалив!

Шукаю, шукаю… Господи, б хотiлось

Згадать хоть що-небудь!

Та оце й наткну[в]сь

На таке погане, що так i заснув,

Богу не молившись!.

Свинею заснувши, звичайне, такий

І сон приверзеться… нiби край могили

Пасу я ягнята, а я ще мали?й;

Дивлюся, могила нiби розвернулась,

А з неi виходить неначе козак,

Уже й сивоусий собi неборак,

Та i йде до мене… Я собi звернулось,

Щеня мов пiд тином, – звичайне, мале,

То й перелякалось.

Неначе на руки та несе в могилу,

А чорна могила ще гiрше розкрилась.

Дивлюся, в могилi усе козаки:

Який безголовий, який без руки,

А хто по колiна неначе одтятий, —

Лежать собi хлопцi, мов у теплiй хатi.

– Дивися, дитино, оце козаки

(Нiби менi каже), – на всiй Украiнi

Високi могили, дивися, дитино,

Усi тi могили усi отакi.

Начиненi нашим благородним трупом,

Начиненi туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупi

З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

Неначе сповита!.. Тут пана немае,

Усi ми однако на волi жили!

Усi ми однако за волю лягли,

Усi ми i встанем, та бог його знае,

Коли-то те буде.

Та добре дивися – а я розкажу,

За що Украiна наша стала гинуть,

За що й я меж ними в могилi лежу.

Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.

Слухай же, дитино. – А потiм ягнята

Приснились у житi, лановий бiжить

Та б’е мене добре, i нiби, проклятий,

Свитину здирае. І досi болить,

Як сон той згадаю. А як нагадаю

Козака в могилi, то й досi не знаю,

Чи то було справдi, чи то було так,

Мара яка-небудь.