Невольник

Неначе в бога за дверима,

У зятя та в сина

Стара собi спочивае,

А на Катерину,

На дитя свое едине,

Тiлько поглядае.

А я в шинку з п’яницями

Душу пропиваю!

Та й пропив. Запродав душу,

І душу i тiло,

Тiло катовi, а душу!..

О Боже мiй милий!

Хотiлося б жить на свiтi,

Та ба! Треба вчитись,

Ще змалечку треба вчитись,

Як на свiтi жити,

А то битимуть, та й дуже!..

Не знаю, мiй друже,

Чи сатана лихо коiв?

Чи я занедужав?

Чи то мене злая доля

Привела до того.

Таки й досi ще не знаю,

Не знаю нiчого.

Знаю тiлько, що тверезий.

Бо вже анi вина,

Нi меди, нi оковита

Не пилися, сину.

Отаке-то сподiялось.

Вмер батько i мати,

Чужi люде поховали…

А я, мов проклятий

Той Іуда, одринутий

І людьми i Богом,

Тиняюся, ховаюся,

І дiйшло до того,

Що я, вночi пiдкравшися,

Максимову хату

(Бо його Максимом звали,

Вдовиного зятя)

Запалив. Згорiла хата.

А душа проклята

Не згорiла. Моя душа!

Мiй друже, мiй брате!

Не згорiла, а осталась,

Тлiе, й досi тлiе!

І коли вона зотлiе,

Коли одпочине?

Святий знае.

IV

З переляку

Вмерла Катерина.

А Максим на пожарище

Та на попелище

Подивився. Нема ради!

Тiлько вiтер свище

У димарi та в коминi.

Що на свiтi дiять?

І що тепер йому почати?

Подумавши, перехрестивсь

Та й знов пiшов у наймити

Голоднi злиднi годувати.

Вдова осталась не сама,

А з сином-парубком; женити

Його збиралась восени.

Аж гульк! Од матушки-царицi,

Таки iз самоi столицi

Прийшов указ лоби голить.

Се в перший раз такий указ

Прийшов з Московщини до нас.

Бо на Вкраiнi в нас, бувало,

У козаки охочi йшли,

А в пiкiнери вербовали,

Та теж охочих. На селi

Зобралася громада радить,

Кого голить у москалi.

Порадили громадою,

Та скурвого сина

Вдовиченка-ледащицю

Забили в скрепицю

Та й повезли до прийому.

Он яке твориться

На сiм свiтi! Яка правда

У людей, мiй сину.

Така й досi, я думаю,

В нас на Украiнi.

Та другоi i не буде

В невольниках людях.

V

Через год ото й велика

Зима наступила.

До зеленоi недiлi

В байраках бiлiли

Снiги бiлi; тойдi ж ото

І Очаков брали

Москалi. А Запорожжя

Перше руйновали.

Розбрелося товариство.

А що то за люде

Були тii запорожцi —

Не було й не буде

Таких людей.

Пiд Очаков

Погнали й Максима.

Там-то його й скалiчено,

Конец ознакомительного фрагмента.