Невольник

І генерал ii посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий.

От i талан Господь послав

На вбогий хутiр, ублагали

Царя небесного! Взяли

Їi гарненько одягли

Та у недiлю й повiнчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Киiв повезли.

Було на хуторi погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пiшло

У генеральськее село

Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панiв i паничiв,

І генеральша уночi

Тихенько плакать собi стала.

«Занапастила мене мати.

Зов’яне марне у палатах

Краса i молодость моя».

«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?

Нi, я не плачу…» – «Знаеш, Маню,

У городi тепер армяни,

Купи собi, мамуню, шаль».

«Менi не треба тii шалi».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поiдемо з тобою,

Або поiдемо в село,

Як схочеш, серце».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самiм серцi й уляглось

У генеральшi молодоi.

Поiхали в село весною,

В селi банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всi вже бачили в селi.

З нудьги iз двору погуляти

Якось, задумавшись, пiшла,

Та аж за царину зайшла

Та й бачить, що пасе ягнята

Мале хлоп’яточко в стернi.

«О горе, горенько менi!

Що я робитиму на свiтi?

Се ти, Петрусю?» – «Ажеж я».

«Ходiм до мене, будем жити,

Як там на хуторi колись

Жили, жили». – Та й похилилась,

Очей не зводячи, дивилась

На Петруся?.

І виростала, й дiвувала,

І за старого генерала

Занапастили, продали!

І вкупi грошi пропили…

І тяжко, тяжко заридала.

«Ходiмо, серце, погулять!

Ходiм, Петрусю, в сад, в палати».

«А хто ж тут буде доглядать,

Хто попасе моi ягнята?»

«Нехай хто хоче!» – Й повела

Його в палати. А в палатах

Причепурила, одягла,

А потiм в школу оддала,

І любо iй. Нехай радiе,

Поки надiя серце грiе,

Поки росте з того зерна

Або кукiль, або пшениця.

Бо ми не знаем, що твориться

У його там. А вiн хоч зна,

Та нам не скаже. Якби знала

Матуся горенько твое,

Чи оддала б за генерала

Дитя единее свое?

Не оддала б… А втiм, не знаю…

Бо всякi матерi бувають.

Минають днi собi поволi,

Петрусь до школи та iз школи

З книжками ходить та росте.

Сама аж нiби мо[ло]дiе,

І генерал собi радiе,

Що дiло, бачите, святе

Удвох таки вони зробили.