Пророк

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде вiку. Я умерла

Зимою пiд тином,

А весною процвiла я

Цвiтом при долинi,

Цвiтом бiлим, як снiг, бiлим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде… Боже мiй!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дiвчата заквiтчались

І почали звати

Лiлеею-снiгоцвiтом;

І я процвiтати

Стала в гаi, i в теплицi,

І в бiлих палатах.

Скажи ж менi, мiй братику,

Королевий Цвiте,

Нащо мене Бог поставив

Цвiтом на сiм свiтi?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матiр?.

Святий Боже милий!»

І заплакала Лiлея,

А Цвiт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На бiлее пониклее

Личенько Лiлеi.

    [Іюля 25 1846, Киiв]

Русалка

«Породила мене мати

В високих палатах

Та й понесла серед ночi

У Днiпрi скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

«Пливи, пливи, моя доню,

Днiпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночi,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, мое серце,

Нехай не смiеться

Надо мною, молодою,

Нехай п’е-уп’еться

Не моiми кров-сльозами —

Синьою водою

Днiпровою. Нехай собi

Гуляе з дочкою.

Пливи ж, моя единая.

Хвилi! моi хвилi!

Привiтайте русалоньку…» —

Та й заголосила,

Та й побiгла. А я собi

Плила за водою,

Поки сестри не зострiли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я,

З сестрами гуляю

Опiвночi.

Батька виглядаю.

А може, вже поедналась

З паном у палатах?

Може, знову розкошуе

Моя грiшна мати?» —

Та й замовкла русалочка,

В Днiпро поринула,

Мов плiточка. А лозина

Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти,

Не спиться в палатах.

Пана Яна нема дома,

Нi з ким розмовляти.

А як прийшла до берега,

То й дочку згадала,

І згадала, як купала

І як примовляла.

Та й байдуже. Пiшла собi

У палати спати.

Та не дiйшла, довелося

В Днiпрi ночувати.

І незчулась, як зуспiли

Днiпровi дiвчата —

Та до неi, ухопили,

Та й ну з нею гратись,

Радiсiнькi, що пiймали,

Грались, лоскотали,

Поки в вершу не запхали…

Та й зареготались.

Одна тiлько русалонька

Не зареготалась.

    [Киiв,

    1846, 9 августа]

В казематi

Моiм соузникам посвящаю

Згадайте, братiя моя…

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько i я

Із-за решотки визирали.