Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

– Ця ригiанальна наволоч нам грошi платить i на корпоративи запрошуе. Якби не вони, ми б уже давно вiд голоду померли! А хто дiтей годувати буде? Донiй твiй? Чи Юля? Чи Луценко, якi в тюрмi сидять? Сам там незабаром будеш!

– Буду!

– Сука! Чтоб я тебя больше дома не вiдела! Вот если сейчас уйдьош, можеш не возвращаться.

О пiв на першу ночi чорний «Мiцубiсi Л-200», розмальований пiд махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду i номерними знаками «МАХНО», вирулюе на Пiвденний мiст. За кiлька хвилин я вже буду на Європейськiй площi.

Шiсть рокiв тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларiв i ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для нянi та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська мiсцина. Живемо з двома дочками дружини вiд першого шлюбу Анастасiею та Олександрою та нашими трьома дiтьми, Андрiйчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от мае виповнитися три мiсяцi. А ще у мене двое дiвчат вiд першого шлюбу, Софiя та Іванка, що живуть з моею першою дружиною.

От вам i загадка: «Загалом на двох у нас семеро дiтей. У кожного – по п’ять. А спiльних – трое. Питання: скiльки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Вiдповiдь: багато!»

«А може, вона права? – думаю я собi, згадуючи, яким оскаженiлим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрiн, розвернутися на мосту Патона i додому? Ну хiба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусуеться, погомонить. Митцi поспiвають-потанцюють-почитають вiршi.

Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Полiтики отримають своi дивiденди. Народ випустить пару…

Ось i розворот на мосту Патона. Вирiшуй, друже, у тебе е мить! Е-е-е-ех! Проiхав! А все могло б статися iнакше. Як часом багато залежить вiд однiеi тiльки митi.»

За п’ять хвилин уже паркуюся бiля фiлармонii. Народу перед Украiнським домом досить багато.

– Привiт, друже! – прямо за мною стае машина «Останньоi барикади», з якоi виходить Славко Пономарьов, координатор усiх проектiв цiеi мистецькоi агенцii.

– Привiт. Щось треба?

– Хлопцi оголосили голодування. Води просять.

– То поiхали на Подiл. Там «Фуршет» цiлодобово.

Славко вiддае наказ пiдiгнати свою автiвку пiд сходи Украiнського дому, а сам сiдае до мене. Дорогою розповiдае, що ось-ось мають пiдвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скiльки беркутнi зiбралося бiля службового входу й на Трьохсвятительськiй.