Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

Головне – нiч протриматися, а зранку люди пiдтягнуться.

– Слухай, у мене е новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такi украiнiзованi зразки росiйськоi попси, шансону, пропагандистських пiсень. Ми зараз альбом готуемо… У мене з собою на флешцi е кiлька. Може, поставимо?

Коли ми повертаемося з водою, апаратура вже працюе на повну. «Я не здамся без бою…» – спiвав Вакарчук.

Женя Нищук – незмiнний голос Майдану з 2004 року – закликав усiх зберiгати спокiй i час вiд часу надавав комусь слово.

Все, зрештою, було як i звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка i Стуса, хтось намагався заспiвати «Червону калину» й гiмн Украiни. Інколи слово брали полiтики i готували народ до «рiшучих» дiй. Нарештi з’явився Тягнибок iз командою, i стало веселiше. «Слава Украiнi! Героям Слава! Слава Нацii! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало i надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоiмо до ранку!»

З’явилися розкладачки для голодувальникiв, пiдтягнулися фольклористи з бандурами та сопiлками, i ось уже танцюють гопака на сходах, якiсь бабусi роздають обереги, сивовусi iнтелiгенти-аграрii зi стiйким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якiсь жевжики з камерами – фiльмують та фiксують.

«Геть СБУшникiв!» Нагорi ходить поважний Кличко з охороною. Сергiй Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонуе. Народнi депутати, громадськi дiячi, журналiсти, видавцi, письменники, мистецтвознавцi, – словом, творча iнтелiгенцiя. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напiдпитку:

– Ну що, почалося?

– Та де там! До ранку побачимо!

– І що, будуть розганяти?!

І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.

– Займаемо оборону! – хвацько i досить впевнено командуе Тягнибок.

Народ бiжить сходами нагору. Стае стiною з боку Трьохсвятительськоi. І не бояться ж! Але нiчого страшного не вiдбуваеться. Проста ротацiя ВВешникiв. Пара взводiв заходить до службового входу. Хлопцi нормальнi.

Посмiхаються. До них вiдразу пiдбiгае передовий «загiн примирення» – бабусi та тiтоньки у вишиванках, дiвчата у вiночках. Завивають: «Синочки, ви ж нашi! Невже ви народ будете бити?». Дiвчата: «Хлопцi, ви що, проти народу?» – «Та нiхто не буде вас бити!» – суплять брови.

Бiйцям простягають воду, цукерки, чай. Тi вiдмовляються.

Напруга спадае. Знову Вакарчук у динамiках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвiта» декламуе Шевченка.