Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Оберiгала тебе вiд бруду i скверни…

Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобiцяв своiм спiввiтчизникам пiд час повстання, – якою була б Украiна, Павле?

Якою?

Себе запитай.

Вiн, стрепенувшись вiд напiвсну, не мiг збагнути, яка саме Покрова, з якоi iкони, заговорила до нього? Камiн у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузковi вiдблиски на лики святих. Лежачи на диванi, Павло знизу подивився на них, i йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повiльно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.

«Мара якась!» – зiскочив зi слизького, нiби змащеного олiею, шкiряного дивану. Всiвся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сiдали, якось полегшено зiтхав, як кiнь пiсля довгоi дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.

Перевтома.

Нерви.

Безсоння.

Вiдчував, як якось нiби змалiв i тiлом, i душею, iнстинктивно пiдтягнув колiна до грудей. Хотiлося закурити, хоч давно покинув i з тих пiр не кортiло.

– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобiцяне довiрливим людям вашоi землi?

Що?

Ви, украiнцi, хочете, щоб ми iз Сином все зробили для вас i готове подарували?

І чи скористалися б цим, вже готовим, ви?

Не знаю…

Вiн зобов’язав мене охороняти Украiну в час вашого постання. І тому не пролилося нi крапелиночки вашоi кровi.

Ми iз Сином вивели на майдани i вулицi мiст вiруючих i невiруючих, всадовили тебе на престол, повiривши у щирiсть твоею любовi до Украiни.

Хоча знали, що ти часто лукавив, що ти – лiнивий i заздрий до чужоi слави та успiшностi. Що ти безвольний i занадто помисливий.

Знали, що ти покинув у рiдному селi жiнку з твоею дочкою.

Знали, чому ти одружився саме на Ксенi – дочцi генерала.

Знали, що ти себелюб i лицедiй.

Знали, що ти не лише нерiшучий, а й боязливий.

Але тодi таке робилося з Украiною, так гордо вився до неба, до Бога ii вiльнолюбний дух, ii бажання вискочити з довготривалого рабства, що навiть ми з Сином повiрили в тебе.

Ми з Сином дали тобi шанс! Ми вчинили все, що вiд нас залежало. Решта – за тобою.

Як ти скористався цим, Павле?

Що, ну скажи – що ти зробив iз того, що обiцяв?

Мовчиш.