Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Завтра бiльшiсть украiнцiв скажуть тобi в очi: ти будував Украiну на пiску.

«Любiть ваших ворогiв, благословляйте тих, хто проклинае вас, робiть добро тим, хто ненавидить вас, молiться за тих, якi кривдять i переслiдують вас…»

Ви, украiнцi, любите виконувати лише цю заповiдь Мого Сина – лише про любов до ворогiв.

«Якщо хто скаже на свого брата: негiдник – той пiдлягае верховному суду. А хто скаже: дурний, – той пiдпадае пiд вогняну геену.

Отже, якщо принесеш свiй дар до жертовника i там пригадаеш, що твiй брат мае щось проти тебе, залиши там свiй дар перед жертовником, пiди спершу помирися зi своiм братом, а тодi вже приходь i принось свiй дар».

Ви, украiнцi, кiлька столiть нехтуете цiею заповiддю Сина про милостиву i всепрощальну любов до своiх братiв i сестер, до близького духом i розумом.

Так учив Син. Люблячи вас, украiнцiв. Доручивши менi оберiгати вас. А ви не хочете користуватися Моiм Оберегом.

«Хто вже поспiшив загилити у небо переможний вогонь? Хто це так поспiшае? Алiгатор? Янаконда? Яке це мае зараз значення? Жодного, Павлушо.

Гаряче небо над Украiною. І гаряча земля пiд Украiною, Президенте… Земля гарячiша за небо посеред лютоi зими iз задубiлим простором… Холодна пустка. В душi i на землi. І – в небi. На всi сторони свiту. Пустка. В душi».

«Божечку, спасибi Тобi, що змилувався i допомiг пережити перших два роки пiсля пологiв, пiсля народження Ясочки. Спасибi й мамусi моiй, що витерпiла.

Без Кабасi ми б не вижили.

Вiн виорював i допомагав садити город, заготовляв сiно коровi на зиму, привозив з лiсу i нарубував дров. Почистив криницю. Поливав гарячою смолою наш протрухлий рубероiдний дах на хатi. Виклав iз цегли дорiжку до хвiртки i до нужника. Але жодного разу не норовив залишитися на нiч, хоч i бував п’яним, що й хитався.

Як не бачу його – теплiе душа, жалем дихае, навiть трiньки-трiнечки ласки ворушиться в грудях. На якусь мить, у думцi, можливо, навiть готова вiддатися йому за доброту.

А коли навiч бачу це вгодоване, рожевощоке поросятко з бiлими вiями i червоним п’ятачком рота… Бракуе лише закрученого в пружинку хвостика, але я його уявляю… Хай собi Городище блягузкае що хоче, але замiж за нього я не пiду, в лiжко з ним не ляжу.

Але й вигнати з двору не можу, вiн стiльки зробив для мене, що став уже трiшки й рiдним, нiби родичем… Хай буде…»

«Порчений народ! Порчений i контужений! Знову помилився.