Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Цього разу – фатально! Хiба ти не бачиш, Пречиста Дiво? Хiба не бачиш, що так гiрко докоряеш менi? Народ такий! Хiба це народ?! – застогнав у бiк iконостасу на дерев’янiй стiнi Президент i вимкнув велетенський плазмовий монiтор над камiном. Пультом управлiння пожбурив наослiп, i той, зрикошетивши вiд чудотворноi iкони Божоi Матерi «Усiх скорботних радiсть», залетiв пiд бiлошкiрий диван. – Пропащий народ! Навiки пропащий! Пiшов на манiвцi – за Янакондою та Алiгатором!

Алiгатор не обтяжений освiтою та комплексами iнтелектуала.

В нього скирти грошей, солдафонський характер i баракова дисциплiна команди.

Це не моi «вишиванi патрiйоти», яких я повитягував з лайна, зробив революцiонерами, вигнав на майдани, дав iм гучнi iмена, а вони покинули мене, порозповзалися по кущах чи поховалися пiд широку спiдницю Янки. Через вас усiх Украiна знову в небезпецi!

Вона вирве владу! Це Алiгаторовi накрутили на сходi «сто один вiдсоток»!

Навмисне причаiлася, щоб приспати пильнiсть перед основним, вбивчим кидком.

Вона думае, що я для неi вже не суперник, що я вже – нiхто в цiй краiнi. На шляху до поставленоi мети вона одержима, стожильна i страшна. Тодi ii не беруть нi хвороби, нi втома, нi зради союзникiв. І тим вона небезпечна. Невже моi виборцi побiжать за нею? Нi! Я iм не дозволю! Треба наступити iй на хвоста i тримати, не пускати до людей.

Тiльки не ти, гадюко! Не ти!»

«У Тульчинському культосвiтньому училищi мене легко взяли на заочне вiддiлення. Той самий директор, що був членом журi, коли я стала другою комсомолкою-красунею Вiнниччини, навiть дуже зрадiв, що повернулася.

Сказав, що iще бiльше розквiтла й покрасивiшала пiсля замiжжя й народження донi.

У цьому роцi його призначено головою обласного журi комсомольського конкурсу краси, що вже став традицiйним, хоч пiсля першого – комсомольськi керiвники областi мало не полетiли з роботи за таку iхню «самодiяльнiсть». Врятував хтось вищий, сказавши, що це ж не просто конкурс дiвчат, а саме комсомолок. Інших не пускають.

Вiн запрошуе взяти участь, вiрить, що в мене цього разу не буде рiвнi у всiй Вiнниччинi. Завтра буде готовий наказ про зарахування та видадуть студентський квиток».

Директор училища, зукраiнiзований поляк Антiн Косовський з Брацлава, знав цiну своiй чоловiчiй вродi, але користувався нею дуже обережно. Та вiн знав i цiну доносам, рiшенням партбюро. Бравi партiйнi чиновники ласо i заздро дивилися на гнiздо квiтучих селючок-студенток у провiнцiйному мiстечку.