Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

Всього п’ять!

Алiгатор, звичайно, напiв’яничар, держава для нього – це одна його область iз характером Дикого поля. Украiну не вiдчувае i не розумiе. Вiн ii боiться. Але краще вiн, як гадюка.

Чому, Павле?

А тому, що Алiгатор доведе Украiну до того, що навiть його зрусифiкований люмпен шкодуватиме за мною, за украiнським Президентом.

А хитра i розумна Янка намагатиметься з останнiх сил довести, що вона – велика украiнка! Перша жiнка-Президент. Рятувальниця Украiни. Що вона – княгиня Ольга в новiтнiй iсторii.

Не менше як княгиня Ольга. Як Індiра Гандi. Маргарет Тетчер! Як Ангела Меркель!.. Не станеш, не станеш жодною з них!»

«На початку травня вже не було сумнiву: я – понесла вiд нього. Спершу отерпла вiд страху. Як сказати мамi? Як закiнчити десятий клас? Як вчинить вiн? Що скажуть Городища?

Тодi трiшки одiйшло: вiн старший, порадить, у нас велика i справжня любов…

Увечерi мама попросила вiднести сусiдам листа вiд iхнього сина Павла. І якось лукавенько усмiхнулася при тому.

Я запам’ятала адресу його гуртожитку. Довго, кiлька днiв, писала, переписувала, рвала на дрiбну сiчку, а тодi писала знову в шкiльному зошитi листа до мого коханого, до единого у свiтi, якого так шалено хотiла. І вiн мене хотiв. Мiй перший. І останнiй мiй!

Я вже стала думати, що мама перехопила його вiдповiдь на поштi i чомусь приховуе вiд мене. Але по нiй не видно. Я знаю, вона б себе видала.

Мене нудило на уроках, особливо на фiзкультурi. Я ховалася в дерев’яному шкiльному туалетi i блювала до слiз.

Прибiгши додому, притьмом спускалася до льоху i трощила квашенi огiрки та помiдори з дiжок.

Отупiла вiд страху: чим це закiнчиться? Я ж довiрилася йому, думала, що вiн досвiдчений, просила, щоб стежив, аби не «влипла». Чому вiн мовчить? Невже не розумiе, в якому я станi? Добре, що нiхто не здогадуеться… Поки що… поки…

І тiльки посеред червня, коли я склала випускнi iспити, мама принесла менi листа, кумедно затиснувши його мiж зубiв – голубка в дзьобику…

Лист був коротесенький, але милий менi.

Пам’ятаю i досi кожне словечко. «Дорога моя сусiдко! Все було гарно. Чекай мого приiзду на канiкули. Ще е час. Твiй Перший». І – розмашистий, як розряд блискавки, пiдпис.

Я вже не помiщалася в своi спiднички, лiфчики i блузки. Намагалася лягати спати до приходу матерi, нарiкаючи на головний бiль вiд iспитiв, та вона затримувала на менi незвичний для неi пташино-печальний погляд, але нiчого не казала.