Руденька

Дуже зворушлива картина: я, моя валiза i нiкогiсiнько навкруги… Вiдчинилися дверi… Днiпропетровський аеропорт… Мiжнародний термiнал… Я виходжу: всiх, кого зустрiчали, вже давно зустрiли… тi, кого не зустрiчали, хтозна-коли поiхали самi… Авжеж… сiм рокiв тому все було iнакше… по шкiрi бiгли мурашки… а нинi так порожньо й тихо… мене нiхто не чекае, нiхто… крiм чоловiка в чорному, який напевно чекае не мене. Я не знаю, чому в мене всерединi все затерпло, коли я його побачила. Я мовчки проминула його i почула: «Я вас чекав…» Уггi спинилися, валiза завмерла… i в головi, мов блискавка, промайнула едина думка: «Скiльки можна?»

– Навiщо ви мене чекали? – спитала я стомленим голосом.

– Я ще не знаю. Можливо, у мене до вас буде незвичайна пропозицiя, – вiн говорив з приемним акцентом.

– Яка незвичайна пропозицiя? – Менi не вдавалося далi приховувати усмiшку.

– Чим ви займаетеся? Ви живете в Москвi чи в Днiпропетровську?

– Що… за питання… я нiде не живу… у Днiпропетровську.

– Як вас звуть? У вас е зараз час? – Вiн говорив зi мною так, нiби я була його колишньою дружиною.

Це було схоже на якийсь допит… а я, мов те нерозумне дитя, чесно вiдповiдала на його запитання, сама не розумiючи, навiщо я це роблю… чому взагалi з ним розмовляю… А все через його нестандартну зовнiшнiсть, iнтонацii його голосу… манеру говорити… І його обличчя чомусь здавалося менi знайомим…

– Мене звуть Юля. І менi й справдi вже час iти. Я могла вас бачити в Москвi? Менi здаеться знайомим ваше обличчя.

– Не знаю. А де ви були в Москвi? – поцiкавився вiн i посмiхнувся.

– На Росiйському тижнi моди, на Московському тижнi моди… загалом оце й усе… ще я бiгала кроси навкруг Патрiарших ставкiв, перед тим попоiвши круасанiв у «Волконському», але там я точно не могла вас бачити…

– На такi заходи я не ходжу. А що ви робили на Московському i Росiйському тижнях моди? Вас зустрiчають?

– Так, мене зустрiчають. І менi час iти. Мене й так затримали на сорок хвилин. Я теж зазвичай не ходжу на такi заходи, але була там iз друзями.

– А хто вас зустрiчае?

– Подруга.

– Чим ви займаетеся?

– Можна сказати, пiаром. – Мене веселив цей дiалог. Це чимось нагадувало iнтелектуальну гру «брейн-ринг».

– У вас жорсткий графiк роботи? – вiн не вгавав.

Вигляд у мене був отетерiлий. Ми вже вийшли на вулицю, а вiн все ще мучив мене своiм «дiзнанням». На нього чекала машина з водiем. Мене тим часом нiхто не чекав.

– Ви ж казали, вас зустрiчають.