Руденька

Можна я називатиму тебе Руденька?

– Ну… це однозначно краще, нiж iдiотка.

– Ти дуже розумна дiвчинка.

– Це ти до чого сказав?

– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дiвчинка. Ти ж не iдiотка?

Ми смiялися крiзь сон. Наступного дня вiн полетить, а я поiду. Увi снi вiн нiжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а вiн усе ще тримав мене за руку… Огидний свiтанок… цього разу менi захотiлося знищити сонячне свiтло, але я не знала, де викручуеться небесна лампочка.

Ми розгублено блукали квартирою i чомусь не поспiшали збиратися.

Вiн сiв у крiсло, уважно подивився на мене i сказав:

– Руденька, менi не подобаеться, що ти iдеш…

– Чому? Ти ж однаково летиш. І навiщо я тобi?

– Гарне питання… «Навiщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалi нiхто не потрiбний. Я звик до тебе. І ти менi дуже подобаешся.

– Ти менi теж дуже подобаешся. Ти до мене звик?

– Так, одразу ж, як тiльки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приiхала. Дивнi у нас стосунки, еге ж?

– Так.

І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаемо одне одного.

– Чому дивна розмова? Ти практично жила зi мною. Знаеш, дивно: ти приiхала, i я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… i за кiлька днiв майже одужав. І настрiй у мене полiпшився. Отже, бачиш, ти мала рацiю. Ти дiйсно полiпшуеш настрiй. Я, як усi…

– Так, але ти не як усi… – тихо сказала я.

Ми мовчки пакували речi… Менi хотiлося скорiше поiхати… втекти… залишитися самiй. Я недбало запакувала якiсь джинси, куртки, майки… i в угах упала в крiсло.

Хотiлося курити… страшенно. Вiн збирався i далi. Я не могла на нього дивитися. Менi здавалося, якщо я стрiнуся з ним поглядом, я бiльше не зможу стримати сльози. Це було знайоме вiдчуття.

– Руденька, що ти робиш? – спитав вiн, складаючи якiсь книжки до свого чорного рюкзака.

– Сумую за тобою.

– Сумуеш за мною? Зараз?

– Так.

– Ти зi мною працюватимеш? Я ж iще в аеропорту тобi про це сказав, чи ти забула?

– Нi.

– Що «нi»? Забула чи не працюватимеш зi мною?

– Не забула.

Я з тобою не працюватиму.

– Чому? – чоловiк у чорному був здивований.

– Я не зможу з тобою працювати. Менi так здаеться. Я знаю, що таке бути з тобою… навiть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати мiж першим i другим, то я маю за краще лишити собi в пам’ятi перше.

– Але я не розумiю, що тобi робити в Днiпропетровську. Чи полетиш до Парижа?

– Полечу. Неодмiнно.