Руденька

Передзвонiть пiзнiше», «I will call you up later», «Happy Birthday»… «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Вiн, мабуть, кожного разу чекае, що я йому напишу: «Так, цього разу ваша sms-ка виграшна. Квартира дiстаеться вам». Чолов’язi сорок рокiв, вiн старший за мене майже вдвiчi. Ми прожили разом п’ять щасливих рокiв, об’iздили пiвсвiту, поважали одне одного… Мiг би набратися мужностi, взяти слухавку i подзвонити менi. Тим паче, його нiхто не просив гратися в лицаря i залишати мене в цiй квартирi. Але, оскiльки вiн почав гру – я йому пiдiграю.

Інша рiч – мiй пес… Мiй Роджер Федерер звик там жити… це його законна територiя, вiн помiтив усi кутки… Вiн – законний спадкоемець…

– Це ваш спiльний собака? Вiн тобi його подарував? – Вiн смiявся.

– Ну… собака нiби спiльний… Але, скажiмо так, законний батько мого пса – не вiн… – Я вже теж бiльше не могла стримувати свого смiху.

– Який жах… Ти з бiса хитра дiвчинка, Руденька.

– Можливо… Це погано?

– Ти що… Це дуже добре. Я б навiть сказав, це чудово.

Ти менi вельми подобаешся. – Вiн мiцно обiйняв мене.

Вiн i далi пакував речi й говорив по мобiльному. Вiн уже «був на зв’язку з навколишнiм свiтом», i його телефони останню добу безшумно вiбрували щосекунди. Вiн ходив колами по квартирi й комусь вичитував у слухавку. Я пiдвелася з крiсла, взяла пачку червоних «Мальборо», дiстала сигарету i пiдiйшла до балкона. Я не курила вже два з половиною мiсяцi. От i чудово… Головне, не думати про Петю… iнакше задихнуся вiд диму.

Вiн розмовляв по телефону i слiдкував за кожним моiм рухом. Менi хотiлося з’iсти сигарету, а не курити ii. Аби вiн тiльки не дивився на мене так. Раптом вiн рiзко вiдклав мобiльний убiк i пiдiйшов до мене. Я загасила сигарету. Вiн мовчки обiйняв мене, i мiй всесвiт розлетiвся на друзки… це було дежавю: так обiймають уперше i востанне. Вiн гладив мое волосся, а менi страшенно хотiлося просто сказати йому: «Маю до тебе незвичайну пропозицiю. Не вiдпускай мене». Сльози текли по моему обличчю струмками, капали на його чорний светр… нехай… на чорному все одно не видно.

Я рiзко вiдвернулася i весело сказала: «Поiхали».

Ми стояли в темному коридорi, я дiстала з сумки «Ray Ban». На небi чомусь прозирнуло сонце… мабуть, щоб пiдбадьорити мене… А вiн усе запитував: «А тобi пасують цi окуляри?», «А коли ти знову кинеш курити?», «А яка ти, коли нафарбована?» Я з радiстю начепила окуляри й обернулася до нього. Я стояла бiля дзеркала.