Руденька

Вiн пiдiйшов до мене, легенько обiйняв ззаду i сказав, дивлячись на наше вiддзеркалення: «Ти неймовiрно вродлива дiвчинка, Руденька, хоча ти й сама це знаеш. А ти приiдеш до мене в гостi?» Я усмiхнулася.

Ми вийшли на вулицю. Його, як завжди, чекав водiй. Мене, як завжди, дожидало сонце i чорний джип.

– То ти приiдеш до мене в гостi? – перепитав вiн.

– Гадаю, так. Якщо ти подзвониш.

– А коли ти до мене приiдеш? Звичайно, я подзвоню. А що, коли не подзвоню, ти не приiдеш?

– Нi, звичайно.

– Але ж ти вже знаеш, де я живу.

– Навiщо тобi непроханi гостi? І ти не тут живеш.

– Ти що? Непроханi гостi – це ж так цiкаво… Подзвони менi, коли приiдеш додому.

– Подзвонити тобi?

– Ну звичайно.

Нiхто й нiколи не цiлував моi вii i моi очi. Нiхто й нiколи не називав мiй шрам «неймовiрно гарним». Нiхто й нiколи не говорив менi крiзь сон: «Тебе мало». Нiхто й нiколи. Крiм Чоловiка в чорному… у найсолодшому листопадi в моему життi.

P.

S. Коли я була маленькою, я грала тенiсний турнiр в одному мiстi. Ми стояли невеликим дiвчачим гуртом, дивилися якийсь матч i плiткували про хлопчакiв. Я була засмучена, заплакана, пiсля поразки… мiсцевi суддi засудили менi весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Нi», – вiдповiла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчикiв?» – «Нi». Дiвчатка засмiялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мiй хлопчик» побудуе цiле мiсто на ваших «злих» кортах. І вiн побудував… цiлий свiт. Та все ж залишив менi кiлька кортiв…

24 жовтня 2010 року, раннiй ранок…

Інша рiч дядя Петя – у мене ексклюзивний контракт.

Я засилаю до небесноi канцелярii найбiльш божевiльних ципочок, аби Боженько не нудьгував.

І вiн знае, що я роблю людей щасливими i вiдбираю в них за це купу бабок – усе по-чесному.[8 - Цитата з книги Петра Лiстермана «Как запутать Листермана: история одного предательства» (М: Астрель, 2009).]

– Доброго ранку.

Ви Дмитро? – запитала я чоловiка, який курив неподалiк вiд таксi.

– Так. А ви, напевно, Юля. Їдемо до Шереметьева? – Вiн загасив сигарету i попрямував менi назустрiч. – Я вiзьму у вас валiзу.

– Так. Дякую. Обережно, валiза дуже важка. – Я вручила йому свою величезну валiзу, сiла в авто.

Надворi стояв жовтневий недiльний ранок. Москва була розкiшна. Вперше за два тижнi це мiсто здалося менi справжнiм: я нарештi побачила його душу.