Руденька

– Тому що там моя душа почуваеться комфортно… але водночас я можу й далi переходити дорогу на червоне свiтло.

– Я тебе зрозумiв, Руденька… – Петя не усмiхався.

Ми пiд’iхали до нашого готелю, я запитала, «скiльки ми виннi». Петя попросив «не пiдколювати» i вийшов з машини, щоб попрощатися. На мiй глибокий подив, вiн… поцiлував менi руку… попросив мене не хворiти i чомусь сказав «дякую, Руденька». Я була зворушена i так само подякувала йому.

Назавтра ми знову випадково зустрiлися… у вже третьому переповненому ресторанi… І позавтра так само, бо пiшов дощ, тому ми з Елею знов змерзли i шукали вiльного столика… Ми не телефонували одне одному заздалегiдь, а просто випадково здибувалися – серед тисяч людей:

– Руденька, ти нiчогiсiнько не iси.

– Нi… не хочу… закiнчиться дощ, i ми пiдемо гуляти. Ми з Елею вже третiй день не можемо прогулятися Юрмалою, тому що «tu est partout…»[11 - Ти всюди (фр.).] – Я реготала.

– Руденька… у тебе ох…на сукня… Де взяла? – Вiн накидав на мене плед.

– Не пам’ятаю, якщо чесно… десь купила.

– Молодчина. Ох…на сукня… i кашель у тебе такий самий. І ти нiкуди не пiдеш, доки не скiнчиться дощ. А тим часом врятуй мене вiд латвiйськоi нареченоi. – Петя озирався на всi боки.

– Це як? – не зрозумiла я.

– Ну просто прикрий мене. Менi просвiтку не дае латвiйська наречена. Ох…но вродлива, але геть iб…та. – Вiн дивився на мене усмiхаючись.

– Гаразд, я тебе обiйму ненадовго… поки дощ не скiнчиться. – Я смiялася до слiз.

– Ну ж бо, признавайся, з ким ти вже встигла сьогоднi познайомитися? – поцiкавився мiй знайомий.

– А з ким тут можна познайомитися? Сьогоднi менi один чоловiк запропонував Швейцарiю… взамiн на сигарету… просто тому, що в ресторанi VIP-зони не виявилося сигарет, якi вiн курить.

– Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмiшкою запитав Петя.

– Нiколи. Я подякувала йому i подарувала пачку сигарет.

– Збожеволiла? Вiн що, не сподобався тобi? Чи ти Швейцарiю не любиш? – Петя кинув на мене свiй хитрий погляд.

– Звичайно… рiч тiльки в цьому… Я Францiю люблю. – Мене пiдкидало вiд смiху, i плед весь час сповзав з моiх плечей.

Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася пiдвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумiеш, що коли вже потрапила в моi лапи, то з них тобi не вирватися i дощ тебе не врятуе? І латвiйська наречена одразу мене помiтить, якщо ти встанеш».