Руденька

Твоi зорi нiколи не вмирають… Твое Сонце нiколи не калатае перед тим, як увiйти до чиеiсь спальнi чи навiть до чийогось життя… Твоi будинки i шато можуть чудово iснувати без людей, i при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпаки – ще бiльше збережуть свою атмосферу та унiкальнiсть… Навiть твiй мiсяць… не якийсь там, а французький…

Париже… рiдний… я полечу вiд тебе – ти не напишеш, не подзвониш, ти просто запам’ятаеш мене i чекатимеш… терпляче, безцеремонно, без трепету в серцi, але з iнтересом… ти чекатимеш просто тому, що Тобi цiкаво, яку таемницю я пiдготую до нашоi наступноi зустрiчi… Ти i Я – майже iдеальнi коханцi… Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобi, довiритися Тобi, вiддатися Тобi раз i назавжди, врештi-решт, до Тебе можна втекти… але при цьому знати i розумiти, що пiсля чергового розставання Ти не потурбуеш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами i банальними, нещирими фразами… Ти просто спокiйно чекатимеш… бо Тобi начхати, що буде далi… але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усмiхнешся своею найпривабливiшою усмiшкою i скажеш менi: «Bonjour, Jolie… менi тебе бракувало»… без зайвих слiв просто обiймеш мене… i ми знов зрозумiемо одне одного…

Ми разом зустрiли Новий рiк… я так про це мрiяла… ще з дитинства, пiсля нашоi першоi зустрiчi… коли я, маленька, вiдвернувшись до вiкна в автобусi, намагалася приховати своi сльози вiд моiх улюблених батькiв, якi познайомили мене з Тобою… i, напевно, я закохалася ще тодi… тому й плакала… І ось… через стiльки лiт… я зустрiчаю Новий рiк наодинцi з Тобою… В той час, як триста п’ятдесят тисяч людей прогулювалися Єлисейськими Полями, я блукала алеями твоеi безсмертноi душi… i захоплювалася Твоею байдужiстю… i менi так само було байдуже… якщо чесно, менi просто було начхати… я була з Тобою, а триста п’ятдесят тисяч людей i новорiчнi салюти – всього лиш анiмацiя… Ти пам’ятаеш, як Ти сховав мене, забрав iз цього натовпу? Ти нiжно взяв мене за руку i потягнув за собою на авеню Рузвельт… до ресторанчика, де ми не раз зустрiчалися… Ти, мабуть, шепнув щось офiцiантовi, бо вiн пiдготував для мене столик на терасi в заповненому по саму зав’язку ресторанi… Ти ж чудово знав, що менi потрiбен столик саме на терасi, адже завжди, зустрiчаючись iз Тобою, я курю… курю навiть тодi, коли кидаю курити назавжди… i в цьому ми з тобою теж схожi… нам подобаеться пускати дим… бо ми з Тобою дихаемо чистим повiтрям Свободи, Життя i Любовi… Ти пам’ятаеш, як офiцiант жарто