Руденька

ма пiдкурював менi крiзь прозору скляну огорожу… а я, так само жартуючи, прикурювала вiд веселого вогника вiддзеркаленого полум’я його запальнички? Ти пам’ятаеш Наше «Bonne Annee»? Всi по двiчi цiлували мене… а Ти, як завжди, холодним оком дивився на те, що вiдбуваеться…

Ти пам’ятаеш моi ранковi пробiжки Єлисейськими Полями… вiд величноi Трiумфальноi арки до вiчного Лувру? Ти пам’ятаеш, як жадiбно я ковтала Твое повiтря… i як вiд Твого холодного, але одночасно палкого зимового дихання на моi очi наверталися сльози? Ти пам’ятаеш назву пiснi, яку Ти пiдслуховував у моiх навушниках пiд час ранкових кросiв… «Babe, I’m gonna leave you…»… вiтер перекладав Тобi англiйськi слова французькою… а мiй прискорений пульс вибивав дивним ритмом напис майже посеред стежки, що вела вiд мого розуму до серця: «Дiвчинко, я збираюся покинути тебе»… а я все бiгла i вже не розумiла, звiдки взялися сльози: чи це Твое зимове дихання, чи це я… а Ти все пiдморгував менi фарами дорогих авто…

Париже, рiдненький, якби ми були подружжям, я погодилася б заприсягтися Тобi у вiчному коханнi, але ця моя присяга трiшки б вiдрiзнялася вiд тiеi, яку дають у кiно… Це прозвучало б приблизно так: «Я присягаюсь кохати Тебе тим нерозсудливим коханням, на яке здатна я i тiльки я… Я присягаюся вiдчувати Тебе так, як можу вiдчувати Тебе тiльки я… Я готова, але не присягаюся кохати Тебе завжди, та все ж я присягаюся шалено кохати Тебе сьогоднi… i хай наше “завжди” тривае тiльки сьогоднi… адже для нас iз Тобою не мае абсолютно нiякого значення, що буде завтра… а якщо раптом i наше “сьогоднi” триватиме завжди… тодi, Париже, друже мiй… Земля все-таки не така вже й кругла…»

Париже, ми з Тобою – майже iдеальна пара… ми переживемо розлуки i жарти долi… але Ти безсмертний, а я – не зовсiм… тому не зволiкай, друже мiй… не вiдбирай у мене дорогоцiннi секунди щастя… забери мене до себе якомога скорiше… давай разом попросимо про це Всесвiт… Ти ж знаеш, я волiю втiшатися Тобою, а не спогадами про Тебе… тому я кажу Тобi: «А Б’ЄНТО»…

P.