Руденька

На росiйському кордонi мене дуже суворо попередили: «Я взяв вас на замiтку… наступного разу, якщо ви прилетите з цим самим паспортом, ви не зможете потрапити на територiю Росiйськоi Федерацii»… По-перше, я сподiвалася, що наступного разу не буде… По-друге, я завжди лiтаю iз закордонним паспортом, який у той час, як росiйський прикордонник проголошував свою урочисто-погрозливу промову, спокiйно лежав собi у нiмецькому посольствi мiста Киева, прикрашений шенгеном на три роки… а по-трете, менi тодi було однаковiсiнько: мене не хвилювала нi Росiйська Федерацiя… нi Украiна… нi все iнше… бо я нiчого не вiдчувала.

Я ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Олiгархiчна Москва украла всi моi певною мiрою дитячi мрii, i найстрашнiше – я навiть не знала, як вона з ними поведеться. У моiй душi була така сама пустка i холоднеча, як i в порожньому аеропорту «Шереметьево»: не було емоцiй… не було сил… бажань, почуттiв, турбот, смiху, злостi, слiз… У менi не було нiчого… Я сiла в автобус, який мав радiсно допровадити своiх пасажирiв до лiтака. Стояла бiля навстiж розчинених дверей… у геть розхристаному «Монклерi», в угах, тоненьких колготках… але навiть не вiдчувала холоду… мене нiщо не хвилювало, нiщо не чiпало, i ось тодi стало страшно… я подумала: «А що коли так буде завжди? Якщо раптом я бiльше нiколи не зможу вiдчути i покохати?… Якщо нiколи бiльше не зможу заплакати – вiд щастя чи з горя?… Якщо це кiнець… кiнець мого внутрiшнього свiту?» Я не знаю, що б сталося, якби я тодi так не подумала…

Звiдки менi було знати, що саме тiеi митi Зрадлива Доля i Його Величнiсть Випадок одночасно пiдслухають моi думки, а далi трохи порадяться i вирiшать таке: «Нехай вони зустрiнуться.

Зараз». А поки Доля i Випадок провадили свiй кумедний дiалог, я бездумним поглядом слiпо дивилася перед собою… доти, доки не спiймала себе на думцi, що вже хвилин п’ять мене так само, не вiдриваючись, пасе холодними хитрими очима iхнiй власник – одягнений у все чорне чоловiк: кепка, пальто… Вiн стояв на вулицi i говорив по телефону… i весь час дивився на мене… На ньому були бiсовi черевики «Catford», якi я завжди зневажала… на плечi висiв чорний рюкзак… Вiн дивився на мене… так дивно дивився на мене… вiн… Якби я навiть знала тодi, до чого призведе це «вiн так дивно дивився на мене», я б усе одно сiла i до цього автобуса, i до цього лiтака…

Я розплющую очi… як завжди, в лiтаку я спала.

Днiпропетровськ. Ось вiн. О!.. сонечко свiтить… гадаю, вже й це заслуговуе на подяку.