Груші в тісті

Грушi в тiстi

Юрiй Павлович Винничук

Автобiографiчний роман Юрiя Винничука «Грушi в тiстi» видавався неодноразово i завжди мав великий успiх. У ньому автор розповiдае про Львiв кiнця 1970-х – початку 1980-х рокiв, тобто про свою молодiсть: коли вiн фарцував (цiкаво, чи всi молодi зараз знають, що це), вчився в iнститутi, служив у лавах армii i… любив. Любив усе – дiвчат, друзiв, поезiю, пригоди… тобто саме життя. Тому у «Грушах…» – безлiч iсторiй, наповнених шаленим гумором (не завжди цнотливим), деколи майже вар’ятством, львiвським колоритом i навiть пiкантними подробицями життя львiвськоi богеми 70-80-х рокiв минулого столiття.

Юрiй Павлович Винничук

Грушi в тiстi

Комсомольська юнiсть

Цей козел Домбровський

У 1969 – 1973-му я навчався в Івано-Франкiвському педагогiчному iнститутi на украiнськiй фiлологii. Тепер це вже Прикарпатський унiверситет. Той самий, який прославився на весь свiт тим, що в його стiнах навчаеться найкращий у свiтi яйцеметач.

Але у тi дрiмучi часи ми навiть не мрiяли про щось подiбне. Якi яйця? Тут би вже пришили украiнський буржуазний нацiоналiзм i вiдправили до бiлих ведмедiв. Але було дещо й спiльне i з теперiшнiм студентським життям. Нас теж органiзовано збирали на демонстрацii, вручали транспаранти, прапори i плакати, якi ми пiд розписку брали i здавали. Інша справа, що за це нам нiчого не платили.

В iнститутi я потрапив у нове для мене середовище. Майже всi студенти мого факультету походили з надовколишнiх сiл чи районових мiстечок, i рiдко хто поступив вiдразу пiсля школи, як я. Бiльшiсть були старшими за мене на кiлька рокiв. Все це пояснювалося тодiшньою полiтикою уряду i партii – надавати перевагу абiтурiентам iз села. Особливо це стосувалося педагогiчних закладiв, бо село найбiльше потерпало на нестачу вчителiв. Однак розрахунок на те, що селюшки тiльки й мрiють, аби повернутися назад у село, рiдко себе виправдовував, кожна з них намагалася рiзними способами уникнути цього щастя i вже буквально з першого курсу кидалася вiдвiдувати танцi в очiкуваннi серйозних пропозицiй.

Тодi власне й народився жарт про студенток педiнституту. Перший курс: нiкому, нiкому, нiкому. Другий: тiльки одному, одному, одному. Третiй: всiм, всiм, всiм. Четвертий: кому? кому? кому?

Ще перед початком навчання вiдбулися комсомольськi збори iнституту, i я раптом iз жахом почув, як пролунало мое прiзвище у списку тих достойникiв, яких вибрали до iнститутського комiтету комсомолу.