Груші в тісті

Я нiколи себе жодним чином не проявив як комсомолець, навiть значка не мав. А тут така честь! Вiдмовитися було неможливо. З подивом я стежив, як дружно голосуе зала за список комiтетникiв, частина яких щойно тiльки вступили до iнституту i були нiкому невiдомi. Я не знав, чи тiшитися, чи сумувати, бо й гадки не мав, що б це для мене могло означати.

Та ось розпочалося навчання i збирае нас, членiв комiтету, секретар комiтету комсомолу Домбровський. Чоловiк тупий i безпросвiтнiй, якому доручили в iнститутi читати естетику.

Цi лекцii, пробульканi з машинопису, вражали своею нудотою. Поза паперами Домбровський не годен був злiпити жодноi путньоi думки.

І ось на цих зборах я врештi дiзнаюся, яке нещастя звалилося менi на голову. Виявляеться, кожен член комiтету крiм свого почесного звання мае ще й обов’язки. Зокрема менi доручено збирати данi про успiшнiсть на всiх факультетах. Яким чином?

– Дуже просто, – пояснив товариш Домбровський. – Кожен факультет мае свого секретаря комсомолу, який повинен зiбрати данi про успiшнiсть у секретарiв груп.

Менi досить лише пiдiйти до секретаря факультету i взяти цi данi. Що може бути простiше? Я полегшено зiтхнув. Наступного дня я мирно почалапав на iсторичний факультет i став шукати комсорга Раю. Знайшов. То була дiвиця рокiв двадцяти п’яти, вища за мене i з далеко не комсомольським бюстом. На ii одухотвореному комсомольською звитягою обличчi красувався щедрий шар рожевоi пудри парфумовоi фабрики «Красная Звезда» за тридцять копiйок.

Запах пудри бив у нiс разом iз перегаром. Зi всього видно, вчора у неi був тяжкий день. Принаймнi я тричi мусив пояснювати, що саме потребую.

– Хто сказав? – поцiкавилася вона.

– Домбровський.

– Цей козел? Пошли його на фiк. Не мала я роботи бiгати по групах i збирати всяку ерунду.

– Тодi що робити?

– Пацан! Тебе учити треба? Пiшли.

Вона рiшучим кроком рушила по коридору, а я слухняно потюпав за ii монументальною фiгурую. Моi очi зацiкавлено випасали ii сiдницю, яка грайливо подригувала при кожному кроковi, мовби там щось переливалося з однiеi половинки в другу i навпаки.

Ми вийшли з iнституту на вулицю i рушили в напрямку центру. Я здивувався:

– Е, куди ви мене ведете? Ми вспiемо на пару?

– Яка пара? Ми виконуемо державноi ваги завдання: збираемо данi про успiшнiсть. Так i поясниш.

Я змирився. Незабаром ми опинилися у кафе-столовiй, яку в народi назвали «Бомбей».