Сліди на піску

 – З дiвоцтва тут… Як зачула, що кличе мене, п’ятнадцятилiтку, мольфар, то й не могла втриматися – пiшла на гору й тут залишилася назавше… А вiн, старий градiвник, який був дужий! Як уздрiла його, коли вiн бурю вiдвертав, – а вже трiщали столiтнi дерева на Магурi й падали навхрест, а плова, що насувалася з Устерiк, грозила засипати все село снiговицею посеред лiта, i вигинула б худоба без пашi, й позамерзали б чабани на полонинах, – а вiн стояв з пiднятою барткою кремезний, як дуб, а лице камiнне, а вогонь в очах пекельний, i виглядав вiн молодший вiд молодого, – тож вiдступила негода з-над села на Шибенi озера, туди, де кури не допiвають й голосу християнського не чути, ото й тiльки що зачепила плова бiлим хвостом Кливу… А побачила я його таким файним, нiби то весiльний князь, пiддалася йому й хлопчика вiд нього народила, такого бiленького, як той снiг, що впав на нашу гору, й вiддала його сестрi, яка жила бiля Ганнусi Липкалючки над Черемошем, тож той бiлоголовий хлопчик доглядае мене й донинi, хоч уже старий став, мов осiннiй гриб…»

Я помiтив, як перемiнилася на обличчi моя Любка, коли зачула мову староi про бiлоголового хлопчика, – а може, то був той самий, який називав ii колись княгинею, а може, вiн ще й донинi не вирiс i ходить там десь понад Гуком у Косовi й ловить мересницi; а мiг же сам мольфар Ілько стати ii князем, якби покликав замiсть зарiчанськоi п’ятнадцятилiтки зайшлу панночку з русявим волоссям й зеленими очима, й чи могла б вона йому супротивитися – чей нiхто не в силi виминути свою долю… «А мольфарськоi ворожби вiн вас не навчив?» – спитав я.