Сліди на піску

Кожного ранку, коли починае пригрiвати сонце, виходять з квiтника панночки-гiацинти з кавалерами-нарцисами i в зеленiй залi пiд грушкою, що вкрилася бараницею бiлого цвiту, безтурботно виводять своi хороводи пiд симфонiчну музику джмелiв i бджiл…

Та ось стаеться несподiване лихо: на квiтникове поле виходять гордовитi тюльпани, вони зверхньо приглядаються до забав гiацинтiв i нарцисiв, а тi, помiтивши iх, враз розбiгаються з танцювальноi зали, засоромившись свого скромного вбрання, i стають на своi мiсця у квiтнику; приниженi погордою непрошених вiзитерiв, вони в’януть, сохнуть, а потiм зовсiм зникають.

Тодi тюльпани самовпевнено завойовують квiтничок, не вiдаючи того, що дуже швидко настане пора, коли прийдуть сюди поважнi матрони-пiвонii, а слiдом за ними наприндженi панi бальзакiвського вiку – троянди, якi не захочуть терпiти поруч вифранчених джигунiв, й, затьмаренi iхньою вродою, зверхнiстю, самозакоханi паничi сумно опустять пелюстки… Тiльки конвалiям, якi заснували свою колонiю пiд бузком, не загрожуе нiчия конкуренцiя: зiбравшись у затiнку тiсною громадою, вони бенкетують окремо – набираючи у чашечки запашноi амброзii, впиваються нею, аж поки не зчахнуть на похмiллi серед густотрав’я.

Та найкраще зустрiчати провесiнь над озером, що пробиваеться синявою крiзь буковий лiс, нiби там, за густим частоколом сивих стовбурiв, впало небо в земну розколину i не стало межi мiж повiтрям i водою: здаеться, що за лiсом закiнчуеться свiт i нiчого далi за ним немае, крiм плеса голубизни, i я ще до початку квiткового балу, та й пiд час нього, вряди-годи вирушаю з барткою до озера.

Провесiнь розпочинаеться з любовi.