Сліди на піску

Зупиняюся на приколiйному насипi, густо вкритому рум’янком i ромашками, лягаю долiлиць, i як тiльки наiжджае поiзд, рахую вагони, придумуючи собi забобон: якщо iхне число щонайменше в трьох поiздах буде парне, то прийде менi добра звiстка, або цiкавий лист, а може, навiть грошовий переказ, та найбiльше зогрiвае мене надiя, що моя скупа Муза подаруе найкращий, якого досi ще не створив, образ, i вiд цього додасться менi дрiбка слави; ця надiя владно вселяеться в мою душу, я стаю добрий, ласкавий i, мабуть, тому привiтно помахую рукою пасажирам, якi визирають з тамбурiв та вiкон вагонiв; поiзди iдуть один за одним, i я непомiтно для себе знову опиняюся в центрi людського муравлища, вiд якого втiк на певний час, проте вiльним вiд нього не став нi на мить, i менi добре вiд цього: я не люблю почувати себе самотнiм, не мислю себе поза суспiльством, в якому займаю визначене мiсце, й вiдчуття неповторностi своеi особистостi виповнюе мою свiдомiсть: я ще i ще раз переконуюся, що анi свiт без мене, анi я без нього iснувати не можемо – настiльки ми потрiбнi один одному.

Зрiдка колiею гуркотять товарнi состави – iх я не люблю, нагадують вони менi колишню мою невiльну мандрiвку в чужий свiт на службу в армiю: я слiзно прощався з рiдною землею, спершись на поперечку в дверях товарняка, а на перонi львiвського вокзалу стояла моя дiвчина й помахувала рукою, i менi довгих чотири роки здавалося, що вона на тому самому мiсцi вiрно мене чекае, я навiть у думцi допустити не мiг, що колись повернуся i застану ii замужем; товарнi вагони нагадують менi ще й моторошнi, з коминками на дахах, теплушки, якими вивозили людей в Сибiр, – у такiй теплушцi, напевне, сидiла i плакала за рiдною землею, та й за мною, моя перша любов – Каролина Анничка, проте й цi скорботнi спогади не можуть мене вiдштовхнути вiд свiту, вiн весь мiй i в радостi, i в горi, i я не мiг би жити без нього, як не може жити бджола, що загубилася вiд свого вулика.