Перли і свині

А потiм дверi, вiрнiше, задня стiна розчахнулася, очi запекло вiд свiтла – оранжеве сонце гудiло у високостi порцелянового синього неба, пiдчеплене на дротi моеi свiдомостi, – принаймнi перше, що прийшло у мою хвору вiд алкоголю й еротичних видив голову. Скрiзь лежав снiг. Вiд цього взяло приском шкiру вiд мошонки до вух. Тупий, сильний удар, сконцентрований професiйно в одну точку, прийшовся менi у спину i викинув, наче з катапульти, на бiлий снiг пiд болiсне оранжеве сонце, що телiпалося якраз бiля перенiсся i падлюче завалювалося то в одне око, то в друге.

І вiдразу щось трiснуло у сферах, як металева пружина, що вiками чекала, коли хтось натисне живий важiль i колiщата закрутять тисячi живих картинок перед людством. Нiчого особливого не трапилося. Вiдразу, по хвилинi, приземлився мiй друг. Вiн гепнувся лантухом. А ще в якусь мить перед нами виросла височезна фiгура Абрахама Лi в бiлому пуховику, лисячiй шапцi, з обтягнутим шкiрою обличчям. Виходило так, що вiн бiльше скидався на череп, обтягнутий чорним полiетиленом. Я подивився на Мусiя, але цього разу менi заважало не сонце, i побачив пластикове обличчя Абрахама Лi, його зеньки, що вiдливали китайською порцеляною, увiбравши в себе помаранчевий присмерк передвечiр’я, i я здивувався, що день так швидко дiйшов кiнця. Несподiвано, але вже очiкувано Абрахам Лi ударив мене в лiве плече ногою, взутою у справжнi сибiрськi унти (i коли воно встигло, оце мавпеня), i я заорав обличчям у снiг. Така ж iсторiя чекала на мого товариша. Далi ми пересувалися степом навкарачки, борсаючись у снiгу, наче два маленьких живих бульдозери, i лаялися мiж собою, а над нами, вирячивши чорнi кораловi баньки, блискаючи жовто-порцеляновими бiльмами, вивищувався Абрахам Лi, що не переставав тренувати свою горлянку i нашi барабаннi перетинки. Мусiй, поправляючи окуляри, спробував звестися; несучи в iнтелiгентських окулярах вiковiчний протест свого класу, вiн таки зiп’явся на своi негнучкi цирла. Але гнучка, наче гумовий шланг, нога в унтах неправдоподiбно жiночого розмiру влучила йому в грудину i знову заставила опуститися на снiг. І ми знов зарачкували на оранжеве сонце проти вiтру, по снiгу. Раз по раз перед нами з’являлася вiщуюча харя Абрахама Лi, де ворушилися жовтi лакованi бiльма i стримiли два непорушнi ока кольору темноi кави, якi бiльше нагадували зiпсованi устрицi, що само собою вже було неправдоподiбним.