Сповідь

Вони запалали супроти мене, як два синi вогники, а широкий рот розкрився, показуючи вишкiренi чорнi зуби.

Я закричав, але то був не крик, а щось схоже до вовчого виття. Мороз продер менi шкiру; мозок почав прочищатися, i страшна здогадка раптом освiтила його. Я впав на землю, увiч вiдчув пiд руками якесь бадилля, м'який грунт, рвонув його нiгтями, i тiло мое кинулося – я побiг на чотирьох. Бiг через якiсь городи, ламав сухе бадилля, перечiплювався через гарбузиння, падав на тин i звалював його. Жах i розпач гнали мене, як навiженого, але не мiг я спинитися.

Рештки моеi сили пiшли на цю нагальну втечу, тож коли вирвався з мiстечiса. i вiдбiг трохи в поле, втома звалила мене з нiг. Упав на траву, й тiло мое затрусилося од ридань, тодi як у вухах вiддавалося вовче виття. Сльози текли менi по обличчi, я спробував утертися, але до очей наблизилася брудна лапа з пазурами, геть заросла шерстиною, – я вiдсахнувся. Тодi пильно обдивився се6е7 як тiльки мiг у цiй темнiй ночi. Сумнiву не було – я став вовкулакою.

Що було потiм

Наступноi хвилi я провалився в чорну прiрву. Музика й дзвони, спiви й вигуки помалу розтавали в мозку, як крига; менi уздрiлися бiли, жовтi й рiзнобарвнi пасмуги; бачив, як розчиняються i зникають у моiй свiдомостi обличчя, котрi щойно бачив на весiллi i котрi були менi добре знайомi. Бачив скрипки, що тремтiли, нiби водянi, – ось-ось скрапнуть краплею своiх дек; бачив розкидану барвисту одежу, що помалу розплавлялася й зникала, нiби пожирав ii ледь видимий синiй вогонь.

Бачив замерзлi людськi очi, що дивилися вирячено: свiтлi круглi тiла, що лiтали довкола мене, як перелесники. Почув голосний, ритмiчний стукiт: оголилося й здригалося притьмарене в небi сонце – серце нашого свiту. Йшов у якомусь срiблистому просторi, не маючи твердоi стежки пiд ногами, але це руху моему не заважало. Інколи в тому просторi проявлялися напiврозмитi постатi – не було в них анi голiв, нi кiнцiвок. Йшов повз тi постатi, i менi здалося, що дивляться на мене, хоч не iснувало в них очей.

Тодi я спинився. Перетворився на одну з тих чудних iстот без голови i завмер, облитий смарагдовим перламутром. Менi здалося, що тут мое остаточне мiсце притулку, що тут я, зрештою, зможу й вiдпочити. Але то була облуда. Я знову пiшов, цього разу вже бачачи шлях: тоненька, ледь помiтна стрiчка, яка тяглася безконечно в глибину.

І знову щось сталося. Я спинився. Передi мною височiли тисовi ворота.