На полі смиренному

Можливо, саме ця погода збудила в душi того, кого ми прийняли за бiснуватого, щось темне й хворе, – вiн спинився серед двору i на жах сусiдам завив до неба й хмар. Бiснуватий був велетенського зросту i силу мав волячу, так що кiлька мужiв, котрi хотiли його зв'язати, змушенi були спiшно покинути двiр: одному велетень зламав ключицю, а двое iнших вiдбулися синцями. Тодi й було покликано Лаврентiя, i з ним пiшов з iнтересу i я. Довкола двору бiснуватого зiбралися люди, нiхто з них i сумнiву не мав, що цiлий гурт бiсiв товчеться зараз у нутрi велетня, тож, коли ми надiйшли, всi почали кричати, перебиваючи одне одного, i навзаем оповiдали, що ж тут приключилося.

Велетень здригнувся, коли побачив нас, i почав кричати сам, хрипким голосом проганяючи нас та кленучи. Лаврентiй був спокiйний. Безбоязно пiдiйшов до перелазу i, голосно й чiтко вимовляючи слова, спитав у бiснуватого, чи не хоче вiн iз ним побалакати. На те слово бiснуватий позеленiв, впав раптом на землю i почав корчитися, обличчя його з зеленого стало бiле, а з вуст потекла пiна.

– Вiн ще не готовий до розмови зi мною, – сказав Лаврентiй, повертаючись до юрби. – Коли хочете, можете його зв'язати.

П'ятеро мужiв вийшли з юрби, але бiснуватий перестав корчитися й скочив на рiвнi, а я, подивувався з того сприту, з яким вiдскочив вiд перелазу Лаврентiй.

– Це хрест його вдарив! – сказав Лаврентiй людям i перехрестився.

Дув сильний вiтер, i трiпав вiн одежею й листям, розвiював буйне волосся у бiснуватого. Той стояв серед двору i якось дивно крутив головою, певне, й досi його корчило.

– Не чiпайте мене, люди! – хрипко гукнув вiн. – Не бiс мене мучить, а хвороба.

На те слово юрба засвистiла й зареготала, бiснуватий схопив велетенську ломаку i стояв готовий вiдбити напад мужiв, що знамiрилися супроти нього.

– Я розiб'ю голову першому, хто ступить у мiй двiр! – крикнув вiн вiдчайно.

Шумiв i посвистував навколо вiтер, згинав крони дерев, i стовбури аж порипували; налiтав поривами на людей, наче хотiв позбивати iм шапки.

Вiд того й небо дивно мiнилося: сонце виринало з-за хмар чи знову в них западало, тодi сонце й тiнь мiнилися; коли тiнь напливала, всi сiрi ставали, а коли свiтло, всi немов запалювалися й собi,

– Слухай-но, Прокопе, – гукнув Лаврентiй. – Я наказую тобi пiти до монастиря. Там тебе вилiкують.

– До кого посилаеш мене? – спитав Прокiп злiсно. – До тих, що самi себе не годнi вилiкувати?

– До святих отцiв тебе посилаю, – вимовив Лаврентiй.