Сповідь

Сповiдь

Валерiй Шевчук

«Сповiдь» Валерiя Шевчука – це мiфiлогiчно-пригодницька повiсть, головний герой якоi перетворюеться на вовкулаку, аби спокутувати скоене ним зло***. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Сповiдь

Роздiл І

ЛЮТЬ

До сповiдi

Восени 17… року на одному iз шляхiв Гетьманщини можна було побачити мандрованця у порванiй одежi, хоч колись, здаеться, це був пишний стрiй. До грудей йому прилiпилася пошарпана, суха квiтка, а йдучи, вiн весь час озирався, нiби страшився переслiдування. Цей дивний чоловiк села здебiльшого оминав, а коли дiстався Гапонiвки, зупинився. Стояв на горбi й роздивлявся село, яке розкинулось у глибокiй долинi, по тому сiв на каменя i на хвилю замислився.

Погляд його спочив на старiй дерев'янiй церквi, яка супроти звичаю стояла край села. Западав вечiр, довга тiнь вiдкинулася вiд мандрованця – сонце спинилося якраз навпроти. Велике й червоне, воно тремтiло, оточене зусiбiч, наче крилами, легкими хмарами. Од села долинув дзвiн; чоловiк став навколiшки й помолився. Заплющив очi й ворушив губами – вряди-годи по його виснаженому тiлi прокочувався дрож.

Тим часом на долину наповзала сутiнь, хати звiдсiля вже видавалися бiлими, накритими солом'яними капелюхами головами, якi мiрно похитувались у смерку, готовi покотитися в безвiдь.

Вiн розплющився: дорогою йшли з церкви люди, i йому дивно стало бачити, якi вони звiдси дрiбнi. Тяглися, нiби отара овець, а попереду вистрибували, бадьоро гарцюючи, дiтлахи. Мандрованець сiв на землю бiля каменя, сперся спиною, пiдгорнув пiд себе ноги й завмер.

Люди доходили хат, тi всмоктували з iхнього гурту чоловiка, жiнку й кiлька дiтлахiв.

Здавалося, хати вечеряють цим сутiнком i людьми – вiд того стiни поколихувалися, нiби дихали.

Чоловiк сидiв отак довго. Може, трохи й передрiмав, i лише коли зовсiм споночiло, здригнувся i скочив на ноги. Подибав з гори, начебто застоялася в нього кров, а тодi вийшов на стежку, що перерiзала горба. Проминув кiлька ясенiв та крислатого дуба i, спустившись в долину, опинився бiля церкви.