Сповідь

Стара споруда дихнула теплим деревом; чоловiк обiйшов ii довкола, нiби принюхувався i щось вивiдував, але не зустрiв анi душi. Тодi пiдступив до розчинених дверей i, повагавшись, ступнув досередини.

Панотець саме виходив iз царських ворiт. Зупинився й пильно зирнув на прибульця. Той уже стояв на колiнах i молився, але, побачивши попа, хутко зiрвався на рiвнi. Схилився, щоб поцiлувати священику руку, й панотець з вiдразою побачив, яке брудне в прибульця волосся – в ньому заплуталися шматочки сосновоi кори, сiно й повзала нужа.

– Хто ти, сину? – спитав пiп, i прибулець зирнув на нього гостро й вивiдчо.

– Той, хто потребуе сповiдi, панотче, – сказав хрипким, застуженим голосом.

Тодi помiж них нiби пробiгла iскра. Нiби впiзнали один одного, хоч обидва вiдали: це омана. Нiколи не зустрiчалися i нiколи не спiлкувалися. Але iскра помiж них пройшла: непомiтний вогонь, що спалахнув ув очах прибульця, у дивний спосiб перелився в панотця, i той раптом злякався. Застережно подумав, що в церквi ще мали залишатися дяк i паламар, тому й озирнувся, нiби сподiвався пiдтримки.

Але нi дяка, нi паламаря не було, не було й церковного сторожа – анiкогiсiнько! «Чи ж вони змовилися?» – подумав панотець i знову зирнув на вкляклого в його ногах прибульця. Тодi йому здалося, що в церковнi дверi, в той отвiр iз ночi, безвидно зайшов сюди хтось третiй, уступив у все ще освiтлений свiчками храм й так само безвидно й безгучно розчинився в одному з притворiв.

– Стривай! – сказав панотець несподiвано захриплим голосом.

 – Маю перекинутися кiлькома словами з паламарем.

Розповiдь прибульця

Сталося це тодi, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осiнь, повiтря тремтiло неспокiйною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тодi забув навiть про писарськi обов'язки в сотеннiй канцелярii, окрiм того, дивнi почуття заволодiли мною; мабуть, у кожного таке бувае в молодостi. Здавалося, чи сон такий наснився, а чи привидiлося: щось мене незабаром стурбуе, хтось бiля мене крутиться, стежить за мною, щось менi мае статися.

Дурне це було почуття, бо всi веселi навколо ходили i, хоч як я придивлявся, нiхто за мною не стежив. Дурне це було передчуття й нерозумне, бо все мiстечко в рух прийшло вiд сподiванки бучного весiлля. Отож я вiдганяв такi думки: на вiйну не заходило, хоч це чи ж можна вгадати, зважаючи на постiйну колотнечу з турками; зрештою, мiй батько, сотенний писар, мiг би подбати, щоб надi мною великоi загрози не нависало.