Сповідь

Отож я мiг би вiльно дихати, гуляти з парубками, загравати до дiвчат – все, чого прагне молода нерозтрачена душа. Тим бiльше що назрiвала неабияка розважка – женився сотниченко Щербина. Мене запрошено у дружки, тож чи треба гризтися тим, чого немае?…

(Пiзнiше я про це згадував часто: шелестiв дощ, хиталися корони дерев, земля була мокра й пахла цвiллю, я тулився до неi, врившись у листя, в головi стояв дивний бiль, а може, гучала висока нота – наче заспiвав церковний спiвак, затягнув i забув спинитися. Але це сталося потiм, про це рано розказувати, треба повернути отой теплий настрiй бабиного лiта.

)

Мене забрав iз хати сотниченко, було нас тодi семеро, сiли ми за стола, i сотниченко налив нам горiлки. Ми випили, по-молодецькому заспiвали парубочоi, а тодi рушили до молодоi. Весiльна мати вже зiбрала бабiв i почала бгати коровай. Баби також спiвали, тодi спiвало, здавалося нам, усе сотенне мiстечко. Я знав: виймати коровай випаде менi, i вiд того радiсно завмирало серце. Вiдчував хвилювання й пiднесення, хотiв забути дурнi передчуття – гульнути менi запраглося!

Став бiля печi й сказав урочисто:

– Старосто, панi пiдстаросто! Всi в хатi радiсно вiдгукнулися:

– А ми радi слухать!

– Благословiть коровай з печi виймать! Благословiте другий раз i третiй раз коровай з печi виймать!

Всi вiдповiли хором:

– Бог благословить усi три рази!

Я нахилився до печi: запахло печеним тiстом, попелом, знайомим духом пiчного жерла; менi раптом здалося, що там у глибинi пробiгло кiлька вогникiв, як золотi змiйки, – на мить скувала мене дивна знесила.

Але тiльки на мить, я потяг до себе лопату i вийняв солодке випечене тiсто, що дихнуло менi у вiчi як живе. Це повернуло менi урочистий настрiй i добрий гумор, я вигукнув якийсь жарт, на який усi в хатi засмiялися, смiявся й коровай, якого я поважно, не кваплячись, поклав на стiл.

Ой попiд лiсом

Шугроньки грають,

До терену припадають,

А в тiм теренi

Свiтлонька,

А в тiй свiтлоньцi

Улянка…

Ми спiвали всi семеро, йдучи вулицею, а за нами бiгли дiти, вiтали нас люди, яких зустрiчали, ми вiтали i iх.

Я зирнув у небо, святочне й погоже, сонце золотим клубком стояло над старезною липою, пливло павутиння, листя шарудiло в ногах. Я раптом подумав: чи не дурю сам себе? Що воно, оте чавке на серцi, що мене турбуе й непокоiть? Я подумав: не минае воно, чудне запаморочення, а вiд чого воно й чому? Заспiвав голоснiше й хотiв забутися про все, хотiв гулянки чесноi i свята радiсного.