На полі смиренному

Я знав: в iхнiх головах зав'язуеться по клубку, який, обрiсши словами, вже зараз стае легендою. Здаеться, такий самий клубок сплiтаеться в головi й у Полiкарпа; не мiг вiн не обмiрковувати того, що побачив, – мав накладену на себе мiсiю оповiдальника.

– Моя молитва заспокоiла його, – сказав Лаврентiй i взяв бiснуватого за руку. Вiн звiвся, а разом iз ним розбито встав i Прокiп.

– Ходiмо, сину, до коваля, хай закуе тебе в ланцюги, а тодi пiдемо, куди хочеш. – Лаврентiй вимовляв це речення голосно, чiтко карбуючи слова: хотiв, щоб його чули.

І в мене, i в Полiкарпа, i в людей, що стояли тут, розширилися вiд здивування очi, бо непокiрний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покiрно пiшов, ведений слабосилим ченцем.

– Чудо! – вигукнув менi пiд вухо Полiкарп. – Люди, чудо ви бачите!

Вiн упав навколiшки, а за ним i всi. Мусив уклякнути i я, хоч, як завше, сумнiвався. Тим часом Лаврентiй вiв бiснуватого за руку, вiльною рукою Прокiп витирав рукавом подертоi сорочки чоло.

Вони рушили до кузнi, за ними й тi, хто мав нагоду все спостерiгати. Широкоплечий i низькорослий коваль виступив iз чорного нутра кузнi, став на порозi i надчiкував.

– Закуеш його в пута: ноги й руки, поклади залiзо на шию! – наказав трохи урочисто Лаврентiй.

Прокiп покiрно поставив перед собою руки, i коваль почав накладати на нього вериги.

Полiкарпа з нами вже не було, вiн побiг до монастиря ще вiд двору бiснуватого: Лаврентiй щось шепнув перед цим йому до вуха.

– Чим зумiв привернути його, брате Лаврентiю? – спитав я в ченця, поки бiснуватого заковували. – Надто швидко заспокоiвся…

– У щасливий час молитву сотворив, – покiрливо сказав Лаврентiй.

– Якому ж святому молився? – спитав я його в тон.

– Усiм, – вiдповiв Лаврентiй. – Я сподiваюсь, брате, що цей чоловiк хутко одужае.

Я засумнiвався. Знав-бо печальну долю бiснуватих, яких приховували у темнiй печерi; вони там металися на чепi, кричали й просилися, вили й проклинали себе та свiт: упокорювали iх, окрiм молитов, ще й батогами.

Менi завжди болiло серце, коли чув я, як свистять батоги i як кричать, наче пораненi звiрi, бiснуватi. Не раз бачив я iхнi болющi, страдницькi очi, i дивнi думки приходили менi до голови: чи не такими очима дивився на цей свiт i Христос? В печерах вони й умирали, а тiла iхнi закопували в землю, як стерво.