На полі смиренному

Лаврентiй при цьому свiтив радiсною усмiшкою, а бiснуватий аж голову понурив.

– Оцi тридцять три, – сказав вiн глухо, – можуть одним словом вилiкувати чи прогнати мене.

– Зачинимо тебе в печерi, i так звiльнишся! – прирiк Лаврентiй.

Бiснуватий звiв голову, очi його блиснули.

– Яка менi користь, коли лiкуватимуть мене мертвi? – сказав вiн твердо. – Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведiть мене до живих ченцiв.

Лаврентiй смикнув за ланцюга i повiв. Велетень iшов розважно, бiля нього ступав Лаврентiй, а ззаду, на вiдстанi, – гудлива, як рiй, юрба.

Я ж iшов позаду, здавалося менi, що химерне дiйство граеться передi мною. Раптом бiснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкiл i почав щось белькотати.

– Вiн говорить грецькою, латинською та еврейською мовами поперемiнно, – звiстив спокiйно Лаврентiй, i я зчудувався ще бiльше: жодноi з названих мов Лаврентiй не знав. Вiд того злякалася юрба, i вiдстань мiж нею й бiснуватим побiльшала.

Вже видно стало монастирськi ворота i Святошу, який вийшов назустрiч, – стояв, смиренно похилившись.

– Люди! – сказав раптом бiснуватий i повернувся до юрби. – Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!

Тихе зiтхання пройшло по юрбi. Лаврентiй поклав на груди хреста i почав обходити Прокопа, отiняючи його зусiбiч хресним знаменням.

– Його покидають бiси, бо вiн наближаеться до святого мiсця! – урочисто проголосив Лаврентiй. – Чудо твориться на ваших очах, люди, справжне чудо!

Процесiя входила в розчиненi монастирськi ворота.

Святоша хрестився.

– Куди менi йти? – спитав бiснуватий.

– У церкву. Чи, може, ти боiшся церкви?

– Вже не боюся, – мовив бiснуватий. – Вже бачу там тридцятьох i трьох мужiв, що хочуть мене зцiлити.

У церквi й справдi чекав на нас iгумен з братiею. Я долучився до них.

– Чи знаеш ти когось iз цих людей? – крикнув пронизливо Лаврентiй.

– Я не знаю тут нiкого, – вiдповiв бiснуватий.

– Але ж перед тобою люди, iмена яких ти називав.

– Я не знаю iх в обличчя, – сказав бiснуватий.

Тодi ступнув до нього iгумен.

– Хто зцiлив тебе? – спитав.

Прокiп захитався i раптом упав на колiна перед iконою богородицi.

– Вона! – закричав вiн. – Це з нею зустрiли мене святi отцi. Було iх числом тридцять три, i я зцiлився!

Тодi попадали навколiшки всi, i я разом з усiма – не годилося менi вiд усiх рiзнитися. А ще я подумав: нехай iде до неба всяке хвалiння боже навiть вiд лукавих, щоб не було в цьому свiтi тiльки темного i тiльки лукавого.