Півтора оселедця

Отак, глянувши на його буйну чуприну, вiльно розпущену, глянувши на його широку, дуже червону застiжку, на химернi два брелоки бiля цепки вiд дзигарика, всяк би сказав: сей учитель ще не жонатий. Я не кажу, що така чуприна i така застiжка не може бути в жонатого, – зовсiм нi! – а однак ви самi сказали б, глянувши на Андрiя Семеновича, що вiн ще кавалер… Може, щось таке було й в постатi чи в поглядi – я не знаю! – а тiльки видно було, що Андрiй Семенович ще не був, мовляв, у ярмi…

І справдi, Андрiй Семенович був нежонатий.

А вчителька, навпаки, не тiльки була замiжня, а вже навiть була удовицею. Мала вона й дiвчинку малу.

Онде вона, та дiвчинка Катруся, тут же таки в кiмнатi. Се пак сидiлося за чаем не в бiльшiй хатi, а в маленькiй, що була разом спальнею й столовою учительчиною.

Недалечко вiд лiжка, хорошенько застеленого, з скiлькома подушками, поралася тая донечка Катруся, дiвчинка лiт чотирьох, годуючи з мисочки молоком муренького котика; тож, либонь, i для котика було свято.

Невiдомо хто – чи котик, чи Катруся – розлив молоко, i воно стояло довгенькою калюжкою бiля мисочки; нi котик, нi Катруся на те не вважали: котик миленько хлебтав молоко тим рожевим язичком, а Катруся, розвозячи подолком калюжку, заглядала в вiчi котиковi, тiшачись його апетитом.

Але дитинi було мало тiшитися котиком самiй, – треба було, щоб i мама подивилась.

– Дивись, дивись, мамо! – гукнуло дiвчатко.

– Бачу, бачу! – одмовляла панi Олександра, не повертаючись.

Але так позбутися справи було не можна. Катруся пiдбiгла до матерi й повела ii за спiдницю до самого котика.

Тут панi Олександра побачила розлите молоко та зауважила, що й бiленький хвартушок Катрусин, i подолок ii чистенького плахiттячка був у молоцi.

– Ах, яка ж бо ти, Катрусю! Що се ти наробила? Тiльки що я тебе прибрала в чистеньке, а ти он у молоко влiзла.

Так ганила мати, однак суворi слова вимовлялись, либонь, не дуже страшним голосом, бо дiвчатко на ту догану зовсiм не зважало й знов нахилялося до котика.

В ту хвилину хтось зацокав клямкою й спитав свiжим, веселим голосом:

– Можна до вас зайти?

– А! Панна Оксана! – втiшно гукнула учителька, швиденько витираючи Катрусин подолок та пiдводячись. – Заходьте, заходьте! Звичайно, можна!..