Царівна

Я лише з маленькою Катею осталася дома.

Воздух весняний провiвае, а мене обгортае туга за людьми, за життям! Мене опускае вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановуе мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Ісусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу.

Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..

II

Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешкае бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, есть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала.

Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ii без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi своiх поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись «добрими знайомими».

Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмiе i приговорити, присiсти, попросити, i засмiеться в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.

Я – нi.

При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся iх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати… Така вже якась неспосiбна…

– Коли говориш, – критикують мене, – то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог знае куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi твоi лише так по свiту блукають!

Нi! Я неспосiбна.

Бiльше уже з панною Марiею згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у неi наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю не раз ii терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або ii батько такий скупий!..

І принесла Лена новину вiд Маевських, що повернувся iх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.