Царівна

– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуете добре, панi!

– Ну, щодо того, то, може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студii юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, – фiлософувала стара. – Нехай вступить в стан божий i молиться за грiхи своiх родичiв. Йому, правду сказавши, i нема iншоi будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаноi раси. Боженьку, боженьку! – зiтхнула. – Якi ж то не раз люди на свiтi бувають! І при порядних родичах виросте, i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко.

Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтiли.

Тiтка пiдвела голову, погляд ii спинився чомусь проникливо на менi.

І до сьогоднiшньоi днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати.

Пам’ятаю лише, що моi уста мимоволi затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати.

Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею. ii погляд стрiтився з моiм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки – i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моеi особи…

* * *

Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити!

Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своiм чарiвним спокоем викликае дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моiм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Менi здаеться, що я мала би йому багато що оповiдати.

Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю… перенятим плачем!

Чому це так? Боже мiй, чому!

Але я не чуюся нещасливою, як перше, о нi! Я щаслива!

Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься – Василь.

Василь! – це гарне iм’я.

* * *

Ми ходили вчора з Леною за орудками[19 - За орудками – в справах.

] для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так… сама не знаю, як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi.