Природа

Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давати.

Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданнi чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла ii душа, отворена для незвiсно якогось щось…

В лiсi лежала вона, витягнувшись на моху, i мiж вершками ялиць шукала неба.

Се було гарно.

Інколи слiдила за полетом орла або як половик тихо крутився в кружала i немов чорна точка висiв у воздухах.

Жадно ловила звуки вiд води i перетворювала iх у смiх. Може, голос потоку, що паде по скалi i камiнню, не похожий на полутихий смiх? Коли вслухатися…

Іншим разом заглиблялася зовсiм у шум лiсу i, закривши лице руками, являла собi, що лежить на березi моря.

Се так, певно, шумлять морськi хвилi, як смерековий лiс, цiлком так само… хiба, може, лиш голоснiше трохи…

Вона страх бажала опинитися на морi, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в мiсячну нiч. То, певно, iншого роду краса, як гори: неспокiйна й повна перемiн, принадна й пишна. Гори, з iх стоiчним i мрачним супокоем, настроювали сумно i все бiльше та бiльше розбуджували спрагу краси, – та вгасити ii не вмiли.

Так снила вона i про фiорди там, горi, на пiвночi… Сям-там чути було в лiсi сумну думку гуцула, що все справляло iй превелике вдоволення.

У вертепах, серед стрiмких скель, почувся вiдгук. І вона уявляла собi його великим птахом, як коли б вiн у безтямнiм летi бився о твердi стiни скали i врештi, утомлений, падав на землю. Пiсля того наставала тишина…

Інодi вона плакала з суму.

Над ялицями лютувала буря, i трясла ними, i гнула iх, i робила iх тим крiпшими.

Тим гордiше здiймали вони на другий ранок своi вершки й купали iх у золотому сонячному промiннi. За все те вони мали право здiйматись аж до хмари й бути гордими.

І вона любила силу, а проте!..

Одного разу привели до ii батька гiрського коня на огляд.

Був то пишний, стрункий жеребець, чорний, як вугiлля, з каблукуватою шиею, великими нiздрями й вистаючими iскристими очима; буйний хвiст досягав майже землi.

Стояла при вiкнi i придивлялась, як вiн з дикостi ставав дуба й не давався вкоськати.

Молодий, гарний гуцул, котрого вона не раз уже бачила в батьковiй канцелярii, держав звiрюку i з усiеi сили старався всилувати, щоби стояла тихо, бо бажали i зi споду оглянути копита.

Воно – бачилось – не велося йому.

Нагло заволодiла нею охота усмирити звiрюку, ii очi спалахнули, й задрижали нiжнi нiздрi. Заворушилось у нiй щось таке, що нагадувало охоту до дiла й вигнало надвiр.