У неділю рано зілля копала

Прибувши, запалювали ночами для повiдомлення громади про свою присутнiсть великi огнi. Вiдтак по днинi розлазилися селами поодиноко. Тут – по милостиню, там – розпитуючи, чи нема кiтлiв до поправки, там – збираючи по горах чудотворне зiлля, там – ворожачи, там – виграваючи на скрипцi або цимбалах за кусень хлiба або яку стару одежину… там – як сказано – нападали на подорожнiх, а все з якимось поспiхом, все мов в перелетi.

З'являючись сим разом тут, в оцiм селi пiд горою Чабаницею, просили про дозвiл задержатися з тиждень.

Сього iм вiдмовлено, скорочуючи побут наполовину. В тих кiлькох днях скоiлася межи ними пригода, що не забулася так скоро. Прибуло п'ять возiв, прикритих закуреним лахмiттям, будою, з яких визирали вiдстрашаюче чорнi, пелехатi голови старих i молодих циганок та дiтей.

Обiч i позад возiв, запряжених кiньми i вiслюками, iшли цигани-чоловiки, роззираючися блискучим чорним оком цiкаво округ себе.

Як сказано, розложили своi шатра недалеко села й рiки пiд горою Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.

Третьоi днини по iх приiздi знявся в однiм з шатрiв гамiр, що не втихомирявся два днi. Якраз третьоi ночi по iх приiздi привела молода Мавра, жiнка теперiшнього провiдника циганiв на iм'я Раду, на свiт сина. Батько, побачивши, що дитина напрочуд бiла вдалася, накинувся на нещасливу матiр з лайкою, погрозою i бiйкою за зраду. Стара мати нещасноi, задля свого вiку вiдповiдно до звичаю найбiльше шанована мiж циганами, хоронила ii диким криком i лайкою, кидаючись вихром мiж нею та Раду, коли тим часом цигани-чоловiки ставали чи не всi по сторонi зрадженого мужа-старшини: обезчестила цiлу громаду чистоi циганськоi кровi вже першим сином, бодай би до рання не дочекала – гомонiли i проклинали водно за роз'яреним батьком i проводирем, що кипiв з обиди i жажди за помстою, погрожуючи заедно п'ястуком мiж циганами, котрi, зiбравшись коло шатра проступницi, повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини: «Вже першим сином!.

.»

– Вiдки взяла ти ту бiлу собаку? – кидався вiд часу до часу Раду до хороi, що майже безпритомно лежала в подушках i лахмiттi на возi, тулячи та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз'яреним поглядом мужа, то знов нiмiючи з остраху перед тим, що могло би кождоi хвилi наступити.

Волiла вмерти, як такого дожити. Волiла вмерти, та що з того! Не отвирала нещасна уст анi на слово, умлiваючи з остраху…

А вiн сам, Раду, старший багато вiд неi, пристроений[1 - Пристроений – одягнений.