У неділю рано зілля копала

Та вiн вже про неi не стоiть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найлiпше вмiе ворожити – хоча така молода – хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi – йому вона вже не жiнка. Кинув червоними золотими межи своi люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була, щоб з очей пiшла. Жива чи мертва – байдуже. Інакше – до доброго мiж ними не прийде. А через неi вiн свою громаду не кине… щоб ii не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися.

Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хiба б… щоб ii ще бив… а впрочiм, вона йому байдужа…

Байдужа? При тiй думцi його похмурий погляд, мов злодiй, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього.

Байдужа?

Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину мiж циганськими громадами зрадила.

Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру заедно i про нього. То едналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки.

Вiн мусив з ними пити, хоча в його душi щось гiрке горiло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала…

Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути.

Востанне мусив все зробити. Для себе, для людей i Андронатi, якого люди дуже шанували.

Нараз рух.

Андронатi впослiдне iде кругом i частуе трунком, розливае, не щадить нi краплi, майже кождому переливае – а вiдтак притягае скрипку.

Врештi стае на ноги.

– Люди! – гукнув.

 – Цимбали, сопiвки в руки, а хто зо мною, то i скрипку. Мавро! – звернувся до шатра, де була дочка. – Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тiй порi не будеш нашою, – i потягнув смиком. Вiдтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в нiй для себе потайний окремий голос з ii наказуючого нутра, i – заграв.

Сипав жалем.

Плакали скрипки, дзвенiли цимбали, дрижали сопiлки, а над всiма царювала одна-однiська струнка Андронатовоi скрипки.

О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а про Мавру, Раду все оповiдала.

І знов жаль…

Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зi смутком i розпливалася горем.

Андронатi грав дойну.

– Мавро! – кричав розпучливо вiд часу до часу, не тямлячнсь з дикого жалю та притупуючи ногою. – Мавро! – вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов божевiльний.