У неділю рано зілля копала

Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось у воздусi до сну, заливаючись притiм смутком. Рiвно i обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум i шум…

Тужливо рослося деревинi по верхах.

Куди б i не глянули, все одне i те саме. Все море зеленi, все одностайна колисанка, все на одно змiнюеться.

На он тiй горi пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тiеi знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз.

І так-то повсюди.

Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайнiсть.

Все одна пiсня, однаковий ii ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

Недалеко рiки, злучаючись своiм городом з горою Чабаницею, стояла з обiйстям i млином своiм хата далеко i широко знаноi багачки, вдови Іванихи Дубихи.

Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень – вони держались враз.

Зеленiли смереки, ослонюючи i окидуючи густою тiнню хату славноi багачки, побожноi i строгоi господинi Іванихи Дубихи.

В городi ii пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася.

Пишалися в неi до пiзньоi осенi, бо в тiм вона вже за дiвочих лiт кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що ii город, хоча i коло хати не дуже вже великий, був би iй без цвiтiв видався гiрше пустинi.

Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi червонi зимуючi в землi маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм неi, не мав.

* * *

В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканцiв, кiлька день цигани.

Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цiлою громадою, що прибула нараз кiлькома возами. Переiздячи багато мiст i сiл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кiлька день з своiми шатрами саме тут, недалеко угорськоi границi, в сусiдствi гори Чабаницi, трохи в вiддаленнi вiд самого села.

Мешканцi, хоч i не полохливi з вдачi, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гiстьми. Здавна оповiдано про них речi, якi не викликали прихильностi до них. Вже сама легенда, що в'язалася з ними, хоч i не всiм знана, буцiмто iх предки не прийняли на вiдпочинок Марii, що втiкала з божим дитятком i Йосифом, чинила з них якихось ворогiв.

До того було всiм звiсно, що цигани мали в рiзних мiсцях гiр своi тайнi криiвки i сховки, звiдки нападали ночами на подорожнiх, ограбовували та вбивали iх, збагачуючись так рiзним добром. Потiм так само загадочно, скоро i потайно, як з'являлись, зникали. Куди, як i що, – нiхто докладно не знав.