Через кладку

Фахова освiта робить з жiнок рекрутiв, – додав майже роздразнено, – i вже та сама думка, що вона колись готова на якусь «урядову машину» змiнитися, менi така невиносима… що, як кажу, я один нiколи до того не допущу!

Я курив папiроску й слухав спокiйно мовчки, як вiн майже зворушено говорив. Очевидно, любив ту сестру свою якоюсь, чи не ревнуючою, любов'ю.

– Вона сама iншоi думки… – закинув я.

– Ми те знаем. Всi знаем. Вона ж тепер переходить свiй «Drang- i Sturmperiode»[12 - Перiод «натиску й бурi» (нiм.

).], то що з нею вдiеш? Найгiрше, – додав, – що ii найлiпша товаришка, що на медицинi, впливае на неi сильно в тiм напрямi. Кожним разом, як перебувае вона тут пiд час ферiй[13 - Ферii – канiкули.], а вiдтак вiд'iде, Маня майже розпачае, що не може рiвно iй виiхати за границю й вiддатись вищим фаховим студiям. По правдi кажучи, я волiв би, щоб панна К. з моiм братом заручилась, котрий ii обожае, чим десь мае по Швейцарii iздити и здавати iспити, а вкiнцi все-таки з часом до природноi задачi жiнки вернутися й вiддатися Одначе це не належить до справи, – додав i став.  – Але Маня… ну, та на цю тему ми ще побалакаемо. Воно цiкаво, до яких консеквенцiй така молода голова iнодi доходить, щоб лиш своеi цiлi дiп'яти. Та, як кажу… колись другий раз… бо тепер спiшу.

«Тепер спiшу!» Вони всi якiсь такi нервовi, вiчно «спiшаться»!

Вiн пiшов справдi, полишаючи мене зацiкавленого i задуманого. Подiбний вiн трохи до старшоi сестри Оксани, мае те саме гарне, мов виточене чоло, але усмiх коло уст i самi уста то, iй-богу, Манинi!

* * *

Вчора я ii бачив.

Було по сильнiм раптовiм дощi.

Моя мати пересаджувала якiсь цвiти в зiльнику з служницею, а я проходжувався алеею вiд хати до дороги, любуючись чудовим дощем, вiдсвiженим повiтрям, поглядаючи тут i там за тими мряками, що, клублячись, садили, мов з кiтлiв, з-помiж яруг i гнали кудись в далечину над верхiв'ям залiснених гiр, вiдслонюючи сине небо. На заходi жеврiло ще небо, i гори вирiзувалися гостро на тiм, мов розпаленiм, тлi.

Скiнчивши свою працю, мати прикликала мене, передаючи менi кiльканадцять чудових браткiв до розсадження, з просьбою перенести iх «паннам Обринським». Я, не довго надумуючися, забрав цвiти й пiшов. На вступi до хати стрiнувся я з нею. Виходила саме в мiсто. Побачивши мене, вона спаленiла й стала. Передаючи iй цвiти, я не задержувався довше, бо сам не менше змiшався, як вона. Вiд часу нашоi дискусii я не бачивсь з нею аж до цеi хвилi.