Через кладку

 – Як бачите, я маю за собою бiльшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.

Вона окинула мене поглядом, i я перелякався тих очей… перелякався, а заразом стало менi любо й мило вiд них, так що я насилу вiдвернувся, щоб не пiрвати ii в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такi дитячi й молодi, такi повнi Несторового ества… а тепер у тiй хвилi стали такi чимось переповненi, блискучi й поважнi…

– Бажаете, щоб я вернувся, панно Маню? – спитав я замiсть всього лагiдно й приступив до неi цiлком близько.

Вона мовчала й подивилась на воду.

– Хочете? Мовчання.

– Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.

– Залежить вам справдi на тiм, щоб я вернувся? – спитав я терпеливо й схиливсь до неi…

Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я вiдiтхнув.

– Я не вернусь. Маню… – сказав вiдтак, вкладаючи насилу супокiй i твердiсть у свiй голос. – Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськiсть проти дам, вчинити, i не бажаю, щоб i ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи лiпшi.

Однак вам… як догадуюсь, залежить бiльше на тiм, щоб бити головою об мур… моцуватись… проти… ну, може й проти себе… чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дiвчина!

Вона, не поглянувши на мене, викривила погiрдливо уста, нiби всмiхаючися, а властиво закриваючи в тiй хвилi якесь сильне внутрiшне зворушення, й обiзвалася спiшно:

– На вашу думку.

– На мою думку. Так воно i е, – сказав я. – Я питаю вас: не приходить вам нiколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляете тим декому прикрiсть?

Вона поглянула на мене.

– Менi не здаеться, пане Олесь, – вiдповiла холодно. – А що там, взагалi, може кому на тiм залежати, якою я е, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своею особою справляти кому приемнiсть або прикрiсть.

Я зiгнорував ii послiднi слова.

– Що маю я зроби iй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаете того? – спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а вiдтак сказала:

– Не хочу.

Я, як недавно, вiдiтхнув, а далi всмiхнувся.

– Не хочете! Значить, цiкаву нашу ситуацiю розв'яжемо так, як гордiйський вузол, що одне з нас… скочить у воду! – мучив я ii далi, не зверiаючи ока з ii нiжного профiлю, а в душi любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. – Одначе, тому що з того, – тягнув я далi, – не буде жодному з нас хiсна[17 - Хосен – користь.], то я поступлю так, як поступають старшi з капризними дiтьми.