Через кладку

], бажаю ще поезii вiд життя?

Любовi? – питае якийсь внутрiшнiй голос в менi, мов зi споду душi, але я заперечую тому. І вона (одна й друга) обманчива. Запхалася десь за виховавчиню й нiби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад iх викидае; але я вертаю назад до любовi. То – дитяча хороба, котра i в старшiм вiцi людей навiдуе та доводить до того, що чоловiк набираеться сам перед собою сорому. Вона гарна в розцвiтi, гарна до фази поцiлуя… а там – перемiняеться, як весна в лiто, лiто в осiнь, осiнь в зиму, – i кiнець.

Така. Але менi що? Менi добре з моiм дозрiлим супокоем, з моiм осiннiм почуванням, – i бiльше не кажу й не хочу нiчого. Слухаю в своiй хатi, де царюе моя мати, старосвiтську музику, а далi – нiщо мене не обходить.

* * *

Знаете ви бiлi рожi? Тi звичайнi, не окулiзованi, котрих листки анi не улискуються, анi не колють, а так собi – звичайнi, матовi з виду. Тi бiлi звичайнi рожi (уважайте) виростають великими корчами, i цвiт iх досить повний. Листочки цвiту бiлi, i лиш серединою, звiдки розпочинають розгортатися, нiби – кажу «нiби» – вони мов мрiють рожевiстю.

Але то не значно. І не в тiм рiч, бо помимо того все ж таки бiлi рожi. Бiлi – вiд початку аж до кiнця свого. А головна iх чудова прикмета (я б сказав – вони гербовi), – це iх запах. Запах, що викликуе в душi мрii, шматок того, що зветься звичайним словом – рай, спомини з молодих щасливих лiт i всяких образiв з колишнiм гарним, зiбраним в одну хвилину.

Я лиш кажу.

Головна iх чудова прикмета – це iх запах.

Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме двi такi рожi стоять бiля мене, – i пахнуть, чарують…

Та дарма.

Запах тих рож – це те саме, що хвилеве почуття щастя. Зловиш його? Здержиш? Нiколи! Вiн один не даеться спiймати, як те щастя, що iснуе лиш хвилинами – в нервах i настрою. Та проте, щоб мене добре зрозумiти, зiрвiть тi лиш в черенi цвiтучi бiлi звичайнi (запахом – гербовi!) рожi й поставте iх окремо вiд блискучих, пишних, окулiзованих в панських садах цвiтучих рож, а вiдтак впивайтесь запахом всiх… а накiнець лишiть собi бiлу звичайну… я все кажу – гербову рожу.

Вона виростае в звичайних садах корчами, в людей, що не мають можливостi нi спроваджувати окулiзованих рож, нi займатися взагалi багато плеканням цвiтiв, а пильнують бiльше здорову ярину.

Моi «бiлi рожi» – сами виховуються. На зиму загартованi самi собою, вижидають у мрiйному пiвснi мiж стужею й сонцем наближення весни.