Через кладку

Не менше поважна, як ii полохлива сестра, вона займалася живо «жiночою квестiею[4 - Квестiя – питання.]», мрiяла про цiлковиту самостiйнiсть й iгнорувала, чи не з тiеi причини, мужчин до нечемностi. «Sancta simplicitas!»[5 - Свята простота (лат.).] думав я iнодi про ледве чи навiть вiсiмнадцятилiтню емансипантку, що, як оповiдано менi, раз на все заперечувала вищiсть мужчини над жiнкою, скидаючись[6 - Скидатися – вiдмовлятися.] навiть в деяких хвилинах i опiки братiв, що обох сестер майже обожали.

– Чому не були ви онодi на вечiрку? – спитав я ii одного разу з нашого зiльника, спираючись коло бiлих штахет, за котрими в свойому садi стояла вона i з найбiльшим спокоем з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12–13 лiтнiм, заiдала порiчки.

– Бо не мала охоти, – вiдповiла вона, не поглянувши на мене i вкладаючи в уста китицю червоних гарних порiчок.

– То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповiдала вам ваша сестра? Вона чи не найбiльш з усiх паннiв гуляла[7 - Гуляти – танцювати.

– Нехай гуляе, – вiдповiла. – Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочiм, i не знати, з ким могла би я там гуляти! – додала, все ще не пiдводячи очей до мене, неначе сама до себе говорила. – Як нас кiлька дiвчат зiйдеться, ми дуже добре мiж собою бавимося. А найлiпше люблю з панною О. К. гуляти. Але тепер ii тут нема. Виiхала до кревних, а вiдти пiзнiше за границю.

Я поглянув на неi зчудовано.

– Як то, – опитав, – не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хiба на те, щоб, як кажуть, панни iмiж собою самi гуляли? Невже ж це правда, панно Маню, що про вас говорять?

Вона глянула перелякано на мене.

– Що говорять? – спитала.

– Що ви не любите мужчин i завзята емансипантка. Вона всмiхнулась, а вiдтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:

– Завзята я? – нi… але…

– Але… панно Маню, не любите мужчин? Вона знов глянула на мене гарними молодими, майже дитячими очима i сказала, обiйшовши перше питання:

– Танець люблю… навiть дуже люблю…

– Може, найлiпше навiть solo[8 - Самiй (iтал.

Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда, мов караючи мене за iронiю, i не вiдповiвiши нiчого, почала наново пильно порiчки збирати, причiм погладила свого малого брата мовчки по голiвцi.

– А я ще колись з вами погуляю… – зачепив я ii, стараючись заглянути в ii гарнi очi, котрих вона консеквентне не пiдiймала, неначе в тiй хвилинi зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.