Україна чи Малоросія

Пилипенко i Ко просвiтянствували, мов справжнi автокефальнi християни, Юринець i Хвиля почали свiй трiумфальний похiд пiд грiм екстравагантноi фанфаронади гаданого переможця, i в супроводi хоч i порожньоi, але зате галасливоi фразеологii, кожний з них, уявивши себе по меншiй мiрi Наполеоном, раптом прийняв позу[2 - Звичайно, зовсiм не по заслузi.] претензiйноi, начебто об’ективноi третьоi особи i зi свого агiтпропо-держвидавiвського «висока» потрiпуе по плечу Вiльну Академiю, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» – «Да так, брат, – отвечает, бывало.

 – Так как-то все…» – «Большой оригинал».

З того ж самого «висока» нашi наполеони показують i свою смiливiсть: мовляв, зачепи тiльки – одразу пожалiюсь папi-агiтпропу. Ми, партiйцi, свого папу теж поважаемо, але дозвольте зазначити, що й вище наведенi плюси захмарено невеличкими, але красномовними мiнусами.

А втiм, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що iм’я ii – компартiя. І будемо ми говорити так, начебто культурний рiвень нашоi авдиторii не нижчий за шановну ерудицiю т.

Юринця.

I

Мерiнг, наприклад, завше гадав, що iдею соцiалiзму не тiльки в естетицi, а навiть полiтицi й науцi не зовсiм визначено. Це давало йому привiд не погоджуватися навiть з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбiйникiв». Вiн, прямолiнiйнiший за Плеханова, навiть вiн нiколи не поспiшав з рiшучою характеристикою тих чи iнших явищ в духовному життi народу.

Як же нашi друзi характеризують i репрезентують перед компартiею великий культурний здвиг, що допiру розпочався в украiнськiй лiтературi? На iхнiй погляд – це не що iнше, як «помахування» «дерев’яними шаблями» та «картонними мечами».

«Назадницька гiгантомахiя» – i тiльки, i коли потiм один iз них, опам’ятавшись, хотiв трохи виправитись i порiвняв одного з диспутантiв з Карлейлем, то й це порiвняння прозвучало, на жаль, фрейлiгратовою похвалою: мовляв, дуже добрий твiй, Марксе, «Капiтал», ним дуже захоплюються крамарi з Рейну. Коли «пiд густими мряковинами критики» нашi друзi не вiдчувають «широких левад творчостi», коли «даються нашому мистецтву тiльки «grande teorie»[3 - «Великi теорii»(фр.).] i постулати iдеологiчного хатянства, то, очевидно, i згаданий Карлейль мусить бути або дерев’яним, або картонним. Словом, од комплiментiв ми одмовляемось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цiлком об’ективно.

Отже – «дерев’яно-картонна» гiгантомахiя.