Філософські етюди

Але чи не слiд би – як у машинах, що становлять гордiсть нашого столiття, – полiпшити конструкцiю цього важливого механiзму?

Якщо автор захотiв звернутися з традицiйним посланням «До читача» в передмовi до твору, де вiн намагаеться використати всi можливi лiтературнi форми, то це для того, щоб висловити своi зауваження, якi стосують ся кiлькох його фiлософських етюдiв водночас, хоча насамперед цього. В кожному з них подано бiльш або менш новi iдеi, виразити якi авторовi здалося доречним; вiн мiг би навiть претендувати на прiоритет у галузi тих або тих форм i висловлених думок, адже згодом вони перейшли в ужиток сучасноi лiтератури i нерiдко там вульгаризуються.

Отже, читачi не повиннi пропустити повз увагу дату першоi публiкацii, поставлену пiд кожним етюдом, якщо вони хочуть вiддати авторовi належне.

Письменство дае нам змогу завести незнайомих друзiв, i який то щирий друг – твiй читач! Тим бiльше, що з добре знайомих друзiв автора деякi не прочитали жодного рядка з його творiв! Автор вважае, що тiльки сплачуе свiй борг вдячностi, присвячуючи цю новелу DIIS IGNOTIS[1 - Невiдомим богам (лат.

).].

* * *

Одного зимового вечора дон Жуан Бельвiдеро частував у своему розкiшному феррарському палацi князя з роду д’Есте. В ту епоху бенкети були чудовим видовищем, влаштовувати яке могли тiльки люди, не бiднiшi за королiв, або могутнi феодальнi сеньйори. Сидячи навкруг стола, на якому горiли запашнi свiчки, семеро веселих жiнок утiшалися приемною бесiдою, оточенi прекрасними статуями з бiлого мармуру, що вирiзнялися на тлi стiн, обличкованих пiд червоний камiнь, i контрастували з барвистими турецькими килимами.

Вбранi в атлас, виблискуючи золотом i дiамантами, – менш, проте, яскравими, нiж iхнi очi, – усi вони здавалися втiленням пристрастей, однаково палких, але настiльки ж розмаiтих, наскiльки розмаiтою була iхня краса. Правда, говорили вони про одне й те саме, про одне й те саме думали, але вираз обличчя, погляд, який-небудь жест або вiдтiнок у голосi надавали мовi кожноi з них своерiдного тону – легковажного, хтивого, меланхолiйного або насмiшкуватого.

Одна, здавалося, промовляла: «Моя врода зiгрiе навiть захололе серце старого дiда».

Друга: «Я люблю лежати на канапi i п’янити себе думкою про тих, хто мене обожнюе».

Третя, ще новенька на цих бенкетах, мало не червонiла.

– У глибинi серця мене мучать докори сумлiння, – казала вона. – Я католичка i боюся пекла.