Філософські етюди

Дон Жуан умiв читати на обличчях людськi почуття й мiг спочити в мирi, довiрившись такому погляду, тодi як його батько помер у розпуцi, зрозумiвши з синового погляду, що йому довiритися не можна.

– Ти був гiдний кращого батька, – вiв далi Дон Жуан. – Осмiлюся признатися тобi, сину, що коли шановний абат проводжав мене в дорогу останнiм причастям, я думав про те, що несумiснi двi такi сили, як Божа могутнiсть i могутнiсть диявола…

– О тату!..

– …i я мiркував так: коли Сатана погодиться укласти з Богом мир, вiн поставить за неодмiнну умову прощення своiх прихильникiв, iнакше вiн виявив би себе жалюгiдним нiкчемою.

Мое грiшне життя страшить мене, сину. Я неминуче потраплю до пекла, якщо ти не виконаеш мою волю.

– О, повiдайте ж ii менi скорiше, тату!

– Як тiльки очi моi заплющаться – а це станеться, можливо, вже через кiлька хвилин, – вiв далi Дон Жуан, – ти вiзьмеш мое тiло, ще не охололе, i покладеш його на стiл посеред кiмнати. Потiм погасиш лампу – тобi вистачить i свiтла зiрок. Роздягнеш мене i, читаючи «Pater» i «Ave»[6 - «Отче наш» i «Богородиця» – католицькi молитви (лат.

).], а помислами звертаючись до Бога, ти старанно змочиш цiею святою водою моi очi, губи, всю голову, а тодi й iншi частини тiла. Пам’ятай, сину, що могутнiсть Богова безмежна, i нiчому не дивуйся!

У цю мить Дон Жуан вiдчув, що смерть зовсiм поруч, i додав страшним голосом:

– Гляди, не впусти пляшечку.

Потiм вiн тихо сконав на руках у сина, чиi ряснi сльози капали на мертвотно-блiде обличчя, з якого навiть смерть не стерла iронiчного виразу.

Було близько пiвночi, коли дон Фiлiп Бельвiдеро поклав батькiв труп на стiл. Поцiлувавши його грiзно насуплений лоб i сиве волосся, вiн погасив лампу. У мерехтливому мiсячному свiтлi, що затопило i поля, й кiмнати палацу, Фiлiп бачив батькове тiло, що вирiзнялося бiлою плямою в сiрiй сутiнi. Юнак змочив хустинку в рiдинi й, прочитавши молитви посеред глибокоi тишi, слухняно зволожив священну для нього голову. Вiн виразно чув якесь дивне шарудiння, але подумав, що то вiтер шелестить у верхiв’i дерев.

Та коли вiн обтер вологою праву руку, то вiдчув як ця рука – рука молода й дужа, але батькова рука! – мiцно обхопила його за шию! Вiн перелякано зойкнув i впустив пляшечку, яка впала на пiдлогу й розбилася. Рiдина вмить випарувалася. Збiглася вся челядь замку iз смолоскипами в руках. Цей крик наполохав iх i вразив не менше, нiж якби всесвiт раптом задвигтiв вiд трубних звукiв сурми, що скликала б смертних на Страшний суд.