Філософські етюди

Але вас я так люблю, так люблю, що заради вас готова пожертвувати i вiчним спасiнням.

Четверта, перехиляючи келих iз хiоським вином, вигукувала:

– Будемо ж веселитись! З кожним свiтанком я вiдроджуюся для нового блаженства! Не пам’ятаючи про минуле, ще п’яна пiсля вчорашнiх поединкiв, я знову до дна осушую келих життя, осяяного щастям, напоеного коханням!

Жiнка, яка сидiла бiля Бельвiдеро, спопеляла його вогнистим поглядом. Вона мовчала. «Менi не знадобляться bravi[2 - Найманi вбивцi (iт.).], щоб порiшити коханця, якщо вiн мене покине!» – здавалось, промовляли ii очi.

Вона смiялася, але ii рука конвульсивно ламала золоту цукерницю, карбовану чудесними вiзерунками.

– Коли ж ти станеш герцогом? – запитала шоста в князя, блиснувши хижою посмiшкою i втупивши в нього очi, сповненi вакхiчного безуму.

– А коли нарештi помре твiй батько? – поцiкавилася сьома, засмiявшись i хмiльним грайливим порухом кинувши в дона Жуана букет.

Ця невинна юна дiвчина звикла легковажити всiм священним.

– О, не згадуйте менi про нього! – вигукнув юний красень дон Жуан Бельвiдеро. – На свiтi iснуе тiльки один вiчний батько, i, на мое лихо, вiн дiстався менi!

Крик жаху вихопився в сiмох феррарських куртизанок, у Жуанових друзiв i навiть у князя, хоча через двiстi рокiв, за Людовiка XV, люди з обраного товариства лише посмiялися б iз такоi вихватки. Але оргiя лише починалася, i, мабуть, душi ще не зовсiм скаламутилися. Незважаючи на яскраве полум’я свiчок, на палкi вигуки, на блиск золотих i срiбних чаш, на хмiльне вино, незважаючи на те, що погляд милувався найпрекраснiшими жiнками, можливо, в глибинi тих сердець ще збереглося трохи сорому перед людським та Божим осудом, який жеврiе там, аж поки гульня не залле його потоками iскристого вина.

Одначе квiти вже зiм’ялися, очi посоловiли – сп’янiли уже й сандалii, як висловився Рабле. І ось коли на бенкетi на мить запала тиша, вiдчинилися дверi, i, як на Валтасаровiй учтi, з’явився дух Божий у подобi старого сивого слуги з хисткою ходою та насупленими бровами; вiн увiйшов iз сумним обличчям, i вiд його погляду зблякли вiнки, келихи з червоним вином, пiрамiди плодiв, блиск бенкету, пурпуровий рум’янець здивованих облич i яскравi барви подушок, зiм’ятих бiлоснiжними жiночими плечима та лiктями. І мов жалобне покривало опустилося на всю цю навiжену компанiю, коли слуга промовив глухим голосом похмурi слова:

– Паничу, ваш батько помирае.