Філософські етюди

А коли пiдiйшов до лiжка i сильний спалах вогню, роздмуханого поривом вiтру, освiтив батькову голову, його пройняло холодом: уже риси вмирущого спотворилися, а шкiра, що туго обтягувала кiстки, набула зеленавого кольору – вiн здавався ще жахливiшим на тлi бiлоi подушки, на якiй лежала голова старого вельможi. З роззявленого беззубого рота, зсудомленого вiд болю, вилiтали зiтхання, моторошно пiдхоплюванi завиванням бурi. Та попри цi ознаки руйнування плотi, обличчя сяяло якоюсь надприродною могутнiстю. Високий дух, що жив у цьому тiлi, змагався зi смертю.

Очi, глибоко запалi вiд хвороби, дивилися напрочуд пильно. Здавалося, своiм передсмертним поглядом Бартоломео намагався вбити ворога, що вмостився бiля його постелi. Гострий i холодний, цей погляд здавався ще страшнiшим через те, що голова лишалася нерухома, схожа на череп, який лежить на столi у лiкаря. Таким же нерухомим було й тiло, добре видне пiд складками простирадла. Усе вмерло – жили тiльки очi. Белькотiння, що вихоплювалося у вмирущого з рота, здавалося чисто механiчними звуками. Жуановi стало трохи соромно, що вiн пiдходить до батькового смертного ложа, притискаючи до грудей букет, який кинула йому куртизанка, i принiсши iз собою пахощi гулянки та хмiльний дух вина.

– Ти розважався! – прошепотiв батько, побачивши сина.

У ту саму мить чистий i дзвiнкий голос спiвачки, яка спiвала на втiху гостям, i акорди ii вiоли пересилили виття хуртовини й долетiли до кiмнати вмирущого. І Жуановi хотiлося б не чути цiеi брутальноi вiдповiдi на батькове запитання.

– Я не гнiваюся на тебе, сину, – сказав Бартоломео.

Вiд цих лагiдних слiв Жуановi стало зле – вiн не мiг простити батьковi його доброти, що разила, наче кинджал.

– О, менi так соромно, тату! – мовив вiн лицемiрно.

– Бiдолашний Жуанiно, – провадив умирущий глухим голосом, – я завжди ставився до тебе так добре, що ти менi не бажаеш смертi, правда?

– О, я вiддав би частку свого життя, аби врятувати вiд смертi вас!

«А чом би менi цього й не сказати? – подумав марнотрат.

 – Адже обiцяють жiнцi кинути iй до нiг увесь свiт!»

Тiльки-но вiн це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створiння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.

– Я знав, сину, що можу на тебе покластися! – прошепотiв умирущий. – Я житиму. Атож, я подарую тобi таку радiсть. Я залишуся живий, i жодного дня iз твого власного життя вiддавати за це не треба.

«Вiн марить», – подумав дон Жуан.