Серед степів

Аж ось, здаеться, наче хто приснув! З-за гори скакнула невеличка iскорка серед рожевого сяйва й довгою променястою стрiлою перетяла увесь степ; рядом з нею стелеться друга, а третя мчиться навздогiнцi… Ось цiлий пук знявся! цiлий оберемок мчиться! І на далекому небосклонi заграв-засвiтив край iскристого кола… Зрадiла земля: усмiхнулись високi могили срiбною росою; закурiлись положистi долини пахучим туманом; жайворонки, як не перервуться, щебечуть, перепели хававкають та падпадьомкають, а неугавнi коники завели в травi таке сюрчання, аж у вухах ляскотить… Сонце! Сонце! се тебе, довiчний свiте, стрiчаючи, вiтае земля… Геть собi все темне та зле, цур тобi, лихе та недобре! Прокинулась свiтова мати, показала нам личенько красне!.

. Слав ii, пишная земле, молись до неi, живий свiте! Мчися iй назустрiч, тихесенький вiтре, i прогортай, продимай стежки й дорiжки, щоб наша мати не запорошила дорогоi сукнi!.. Спiвае кругом вас увесь свiт, все живе; i ваше серце, трiпаючись, як пташка пiд сiткою, пiдспiвуе свiтовi, б'е й дзвонить у глуху дошку вашоi груднини. Яка то радiсть його огортае, яке нестямно-хороше почування його колише!.. Ваше тiло щипае привiтний холодок, вашi очi веселить краса свiтовая, вашу душу чаруе його щастя… Ви почуваете, що ви – частина того свiту, невеличка цяточка його живого тiла, непримiтний куточок його безмiрноi душi. Його мука – ваше лихо; його радiсть – ваше щастя; його втiха – ваша забавка. Скажи ж менi, царю земний – чоловiче, що твое, а що свiтове?

Мовчить цар землi: зачарований свiтовою красою, вiн наче дрiмае… Ось десь узявся невеличкий кiбчик i, виголошуючи свою голодну пiсню, високо знявся над вашою головою.

Серед прозорого свiту чорнiе його блискуче пiр'я, широко розпросторенi крила ледве тремтять у чистому повiтрi; здаеться, мов хто спустив його на непримiтнiй ниточцi з самого неба i держить над землею. Вашi очi уп'ялися в його; ваше серце дожидае, що далi буде… Ось щось злегка луснуло – наче перервалася нитка, що придержувала того кiбчика на одному мiсцi; злегка трiпнулися його крила – i кiбчик опукою пустився на землю. Не встигли вашi очi вслiдкувати за тим, де вiн спуститься, як вiн знову знявся вгору, дзьобаючи гострим носом невеличкого коника. «Смерть… розбiй!..» – тьохнуло у вашому серпi. «Серед цiеi краси свiтовоi, де закльовуеться радiсть та щастя, де прокидаеться любов до всього, лиха смерть та розбiй появились!.. Нащо то? За що?..».